Виступ митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра на міжнародному семінарі «Правда, справедливість і примирення між Росією, Україною та Європейським Союзом»
(друга сесія: «Церкви, війна і мир», Київ, 2–3 жовтня 2018 р.).
Якими можуть бути майбутні відносини між Українською Православною Церквою та Українською Православною Церквою Київського Патріархату?
Теоретично, тут можливі три сценарії. По-перше, відносини між УПЦ та УПЦ КП можуть лишитися такими, якими вони є наразі. Тобто конфронтаційними. По-друге, за певних умов конфлікт можна подолати, а відносини можуть якісно змінитися і стати партнерськими. І, зрештою, по-третє, знову ж таки за певних умов, Українська Православна Церква та Українська Православна Церква Київського Патріархату можуть об’єднатися у єдину церковно-канонічну структуру на основі Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні.
Який з цих сценаріїв буде втілений у життя після проголошення канонічної автокефалії? Утримуюся від остаточних висновків, але зауважу, що наявні тенденції свідчать про те, що сьогодні вірогіднішим сценарієм, на жаль, виглядає перший, тобто збереження конфронтаційних відносин між УПЦ та УПЦ КП.
Видання Томосу про автокефалію надає для українського православ’я унікальну історичну можливість — відновити церковну єдність у лоні єдиної помісної Церкви. Але чи не змарнуємо ми цей шанс? Скажу відверто. На мою думку, ризики втратити можливість відновити церковну єдність на базі Томосу про автокефалію сьогодні досить великі.
З кожним днем стає зрозумілішим — процес проголошення автокефалії Православної Церкви в Україні через видання відповідного Томосу Вселенським Патріархатом набув незворотного характеру. Томос буде видано. І я пишаюся тим, що свого часу одним з перших ієрархів Української Православної Церкви підписав відповідне звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія. Але чи буду особисто я брати участь в об’єднавчому архієрейському Соборі, про який нині чимало згадок в українській пресі? Скажу відверто — рішення з цього приводу я наразі ще не прийняв.
Томос — безумовно корисна канонічна ініціатива для церковного життя України. Але він не обов’язково і тим паче не одразу призведе до відновлення у нашій країні церковної єдності.
Як пишуть експерти, Томос може стати засобом канонічної легалізації проголошеного 1990 року Київського Патріархату. Чимало хто з УПЦ засуджує такий сценарій, кажучи, що це — «легалізація розколу». Однак я б уникав таких формулювань. Адже, коли наші брати з Київського Патріархату увійдуть до спілкування зі вселенським православ’ям — це фактично стане подоланням розколу, а не його легалізацією.
Мільйони православних християн у нашій країні увійдуть до співпричастя з Вселенським Патріархом та іншими Помісними Церквами. Церковні ієрархи отримують визнання з боку Константинополя та інших Православних Помісних Церков. Відкриються нові можливості для комунікації — як за межами України, так і між православними християнами в нашій країні. Добре це чи погано? Як вважають деякі представники УПЦ, такий сценарій неприйнятний, бо він, нібито, суперечить інтересам нашої Церкви. Але для християнина немає «чужої» радості. Радіє мій брат? Отже, це і моя радість. Отже, і я маю радіти разом з ним…
Я не приховував і не приховую, що є прихильником автокефалії Української Церкви і не бачу сьогодні іншого способу її (автокефалії) встановлення, ніж видання відповідного Томосу. Але, як я вже зауважив, рішення про участь в конкретних об’єднавчих заходах я на сьогодні ще не прийняв.
Чому? Річ у тім, що я — не приватна особа. Я — єпископ Української Православної Церкви, і відчуваю свою відповідальність за її подальшу долю.
Українська Православна Церква перебуває у цілком очевидній кризі та досі не змогла запропонувати нашим братам з Київського Патріархату та українському суспільству в цілому реалістичний сценарій відновлення церковної єдності. З іншого боку, позиція УПЦ викликає сьогодні в українському суспільстві не лише недовіру, але й певну агресію.
Чи дають представники УПЦ привід для спокуси? Будемо відверті — це так.
Не буду тут наводити сумних прикладів. Скажу лише, що інколи мені важко зрозуміти деяких моїх співбратів ієрархів та священників, коли вони не тільки стають вільними або невільними учасниками медійних скандалів, але публічно стверджують ідеї, які суперечать духу Євангелія. Для мене це певний сумний парадокс. Усі ми — священики та єпископи — постійно читаємо або чуємо євангельські тексти. Але чи живемо ми за Євангелією? Або, принаймні, чи прагнемо жити за нею?.. Усі ми пам’ятаємо історію з хлопчиком, якого відмовився відспівати священик УПЦ через те, що дитина була охрещена у Київському Патріархаті. «Священик вчинив відповідно до канонів», — кажуть одні. А мені на думку спадає: «А хіба Христос поступив би так само? А хіба Христос відмовив би у молитві загиблій дитині та її батькам?»
УПЦ перебуває у кризі — кризі, яку обумовили помилкові дії церковного керівництва. Але Церква — це не тільки ієрархи, Собори та Синоди. Церква — це, перш за все, Євхаристійне зібрання. Як писав відомий православний богослов ХХ ст. протопресвітер Олександр Шмеман, зібрання вірних навколо Євхаристійної Чаші — це єдине наочне виявлення Церкви в цьому світі. Незважаючи ні на що, УПЦ лишається Церквою, евхаристійним зібранням, Тілом Христа Воскреслого. В ній люди зустрічаються з Живим Христом, відкривають для себе життя для Христа і у Христі. І я вважаю величезною помилкою, ба більше — гріхом проти єдності — діяльність деяких медійників, котрі намагаються нав’язати суспільству думку, що УПЦ — це не Церква, а абревіатура, що УПЦ — це політична спільнота, «п’ята колона», тобто структура, що не має морального та юридичного права на існування у сучасній Україні.
УПЦ — це не «Церква окупанта» або «партія прихильників Путіна». Це — великий та складно організований соціальний організм, де сьогодні об’єднані люди з різними поглядами на майбутнє Української Церкви. Тут є прихильники «русского мира» та однодумці Патріарха Кирила, який, як ми нещодавно дізналися з грецької преси, заперечує право мого народу на свою самобутність. Але в УПЦ є й чимало людей зі зовсім іншими поглядами. Тут є й прихильники повної канонічної незалежності від Москви. А ще — в УПЦ є значна частина парафій, де вірні взагалі не розуміються на проблемах канонічного статусу і навіть не розуміють смислу термінів «Томос» або «автокефалія».
Цих людей не можна змушувати об’єднуватися. Їх потрібно просвіщати, їм потрібно пояснити, що автокефалія — це не синонім «розколу», що це — норма канонічного буття Церкви. Але ми бачимо, що підбурена політиками частина українського суспільства налаштована сьогодні не на діалог з УПЦ, а на силові дії стосовно неї.
Ще вчора слово «Томос» було незрозумілим для більшості політиків та громадських діячів. А сьогодні, озброївшись кількома фразами з вікіпедії, про Томос і «тайни» церковної політики пишуть свої вщент виповнені емоціями тексти сотні, коли не тисячі «експертів». Держава ініціювала процес отримання Томосу. Але держава, на жаль, сьогодні фактично не контролює медійну кампанію «“за” Томос» і «“проти” московських попів». Події розгортаються стихійно. Соціальні мережі виповнені закликами до «московських попів», аби вони або відходили від Московського Патріархату або «поверталися до Росії».
Мені відомі причини, які породили такі емоції в українському (зазвичай толерантному) суспільстві. Триває війна на Донбасі. На полі битви щодня гинуть кращі сини українського народу. Країна вмилася кров’ю, але мужньо протистоїть агресору… А тим часом з грецької церковної преси сталі відомі аргументи Патріарха Кирила, які він наводив проти ідеї автокефалії Української Церкви під час переговорів зі Вселенським Патріархом (Фанар, 31.08.2018): усі державні структури в Україні незаконні, бо вони «отримали владу внаслідок державного перевороту на “Майдані”»; «ми — [одна] країна та [один] народ»; «неможливо відокремити Київ від нашої країни, оскільки це початок нашої історії»; українці та росіяни це один народ, а ідея окремої української нації розроблена наприкінці XIX-го століття уніатами… Що й казати — мені, як і мільйонам моїх співгромадян, було боляче й образливо дізнаватись, що Святіший Патріарх Московський і всієї Русі по суті заперечує саме право українського народу на окреме існування. Але мені прекрасно відомо, що абсолютна більшість єпископів УПЦ притримується зовсім інших поглядів на історію українського народу.
Суспільство постійно підбурюють до насильства. І ми, церковні ієрархи, на жаль, часто самі створюємо приводи для суспільного обурення. Однак, шлях насилля не приведе до єдності…
Ми вже були з вами свідками намагання режиму Януковича ліквідувати Київський Патріархат. Януковичу була потрібна об’єднана Церква, яка б допомогла йому виграти президентські вибори. І за допомогою спецслужб на ієрархів Київського Патріархату чинився неабиякий тиск. Від них вимагали — відійдіть від свого церковного керівництва, об’єднайтесь з УПЦ і насолоджуйтеся усіма перевагами державної Церкви. Але ієрархія Київського Патріархату не зрадила свого предстоятеля та ідею автокефалії… Проект «державної Церкви» тоді завершився нічим.
Повірте мені, так само ні до чого не призведуть і намагання змусити приєднатися до «єдиної помісної» Церкви і єпископат та священство Української Православної Церкви. Я знаю, що канонічної автокефалії прагне значна частина священства УПЦ. Знаю і те, що серед єпископату УПЦ існують щирі, а не ситуативні симпатики канонічної автокефалії. Але однією з передумов об’єднавчого процесу мусить бути повага влади та наших братів з Київського Патріархату до Української Православної Церкви — її традицій, історії та ідентичності.
Об’єднання неможливе без прощення та замирення. Українська Православна Церква та Київський Патріархат дійсно можуть з Божою допомогою об’єднатися у єдину Церкву. Але шлях до цього об’єднання не може пролягати через тиск або лукавство. До єдності може привести лише християнська любов. Лише відкритість та довіра до іншого. Лише щире бажання вилікувати рану розколу…
Українська Православна Церква має свої власні гріхи проти єдності. Ми довгий час намагалися жити так, ніби Київського Патріархату та руху за автокефалію Української Церкви не існує. Ми не помічали, якого болю завдає тавро «розкольник» нашим братам та сестрам. Ми намагалися боротися проти автокефального руху за допомогою канонічних заборон та анафем. Зрештою, ми боялися. Боялися висловлювати свої думки та позицію, бо знали, що кожне наше висловлювання на користь автокефалії буде зафіксоване у відповідних церковних кабінетах в Москві…
Надійшов час визнавати та виправляти старі помилки. І я готовий брати у цьому участь.
Але помилки робилися не лише ієрархами УПЦ. Їх також робила і робить й інша сторона. Саме тому процес визнання та виправлення помилок має бути обопільний.
Я щиро молюся за те, щоб Томос про автокефалію був наданий. Але я переконаний, що об’єднання довкола Томосу може відбутися лише тоді, коли буде обрана правильна модель церковного життя та правильна модель відновлення церковної єдності.
Дехто вважає, що об’єднання Українського православ’я має відбутися через фактичне приєднання до Київського Патріархату ієрархів, священства та вірян інших українських Православних Церков. Це — нереалістична модель відновлення церковної єдності, бо ми маємо розуміти, що ієрархи УПЦ не погодяться на такий спосіб відновлення єдності, що передбачатиме фактичне поглинення однієї церковної структури іншою. Сумнівним мені видається й намагання вже сьогодні, — до рішень Синоду Вселенського Патріархату стосовно автокефалії Української Церкви — оголошувати певні «математичні» формули майбутнього об’єднавчого Собору.
В новітній церковній історії вже були Собори, які анонсували об’єднання Церков, але не змогли досягти цієї мети. Чому так сталося? Перш за все через те, що у той час серед нас забракло любові.
Любов — це щось значно більше за Томос. Бо Томос — це канонічна основа для єдності, а любов — це єдиний спосіб, яким ця єдність досягається.
Ми маємо забути про мову ненависті. Мову, де вірні Київського Патріархату визначаються як «філаретівські розкольники», а вірні УПЦ — як «розкольники харківські». Новітня церковна історія свідчить — боротьба за автокефалію Української Церкви була б неможливою без патріарха Філарета. Але з новітньої церковної історії неможливо викреслити й ім’я Блаженнішого Митрополита Володимира, біля ніг якого я виховувався впродовж 16 років.
Діалог любові між УПЦ та Київським Патріархатом не має альтернативи. До чого призведе цей діалог? До створення єдиної церковної структури після оголошення Томосу? Або ж встановлення співпричастя між УПЦ та Київським Патріархатом у майбутньому? Часу «до Томосу» вже небагато, а, мені важко собі уявити, що за такий стислий термін можна подолати усі негаразди та конфлікти, що затьмарюють відносини між нашими Церквами. Але не будемо забувати: нам, грішним людям, важко збагнути Божі плани та Божі строки…
Ми не знаємо час і день, коли Господь благословить нашу Церкву єдністю. Але бажаючи наблизити цей благословенний час єдності, ми маємо вже сьогодні, вже зараз, раз і назавжди відмовитися від мови ненависті і почати спілкуватися між собою мовою любові.
Любов не шукає сатисфакції. Любов не прагне до самозвеличення. Вона готова поступатися, готова принижуватися, готова відмовлятися від «свого», аби здобути єдність з іншими…
«У вас немає альтернативи. Ви будете змушені приєднатися до об’єднаної Церкви», — сказав мені нещодавно один горе-експерт. Це — неправда. У мене та моїх однодумців є така альтернатива. Одразу ж після смерті Блаженнішого Митрополита Володимира я опинився у ролі своєрідного «ізгоя» або ж церковного дисидента. Не сперечаюся — це не вельми комфортна для життя позиція. Але навіть за таких умов у мене є можливість жити за совістю і при цьому здійснювати своє архіпастирське служіння. Аналогічні можливості, на щастя, є і у моїх однодумців-священиків... Тому не варто думати, що я або хтось з моїх однодумців «тікатиме» в об’єднану Церкву, шукаючи там комфортнішого життя.
Ми не шукаємо комфорту. Ми прагнемо та шукаємо справжньої церковної єдності.
А справжня церковна єдність — не від людей, не від громадських активістів або вдалих медійних кампаній. Вона — від Бога, вона виникає тоді, коли ми забуваємо про себе, про особисті або корпоративні інтереси і даємо діяти у Церкві Богові.
Господь — єдине джерело і єдиний Податель цієї єдності. Але справжня єдність не виникає сама собою, без наших зусиль та поту. Вона виникає лише тоді, коли кожен з нас готовий визнавати та з Божою поміччю виправляти свої гріхи. Коли ми визнаємо — серед нас не мусить бути переможців та переможених, не має бути Церков-що-поглинають та Церков-що-поглинаються.
Віддавати «своє» — це важко. Визначати та виправляти свої помилки — це важко. Просити прощення — це важко… Прощати — це важко… Але іншого шляху до справжньої церковної єдності у нас просто немає.
