Екуменічна концепція УГКЦ — православна рефлексія

Олександр (Драбинко), митрополит Переяславський і Вишневський Православної Церкви України, кандидат богослов'я (Київська духовна академія УПЦ), заступник голови Синодальної комісії з міжхристиянських відносин ПЦУ.

Анотація

В доповіді розглянуті найбільш важливі аспекти Екуменічної концепції УГКЦ в стосунку до Православної Церкви, наведені приклади позитивних і негативних явищ у міжцерковних відносинах, запропоновані практичні способи поглиблення співпраці греко-католиків та православних України.

Ключові слова: УГКЦ, ПЦУ, екуменізм, сопричастя, спілкування в таїнствах, Київська Церква, Любомир Гузар, УПЦ МП.

Summary

This conference presentation considers the most important aspects of the Ecumenical Concept of the UGCC in relation to the Orthodox Church, gives examples of positive and negative phenomena in inter-church relations, offers practical ways to deepen cooperation between Greek Catholics and Orthodox in Ukraine.

Key words: the Ukrainian Greek-Catholic Church, the Orthodox Church of Ukraine, ecumenism, communion, communion in the sacraments, Kyiv Church, Lubomyr Husar, Ukrainian Orthodox Church of the Moscow Patriarchate.

Доповідь^[1] на конференції «Екуменічна концепція УГКЦ від візії до втілення», 4-5 березня 2021 р.

Дорогі брати і сестри! Передусім, хочеться подякувати організаторам за запрошення і можливість поділитися думками щодо цього важливого документу, який окреслює напрямки міжхристиянських відносин та бачення способів відновлення християнської єдності.

Спершу, відзначу найбільш позитивні з моєї точки зору сторони Концепції. В багатьох сенсах, цей документ — приклад для Православної Церкви України, конституювання незалежності якої зараз відбувається після Томосу, як будувати візію об’єднаного християнського майбутнього, а головне — планувати і втілювати її на рівні духовенства і повсякденного життя парафій. Дуже добрим є те, що в ньому наведенні історичні факти стосовно непростих відносин між православними і греко-католиками України протягом чотирьох століть, визнаються помилки та згадуються слова перепрошення та прощення в бік православних, які звернув блаженної пам’яті верховний архиєпископ Любомир (пункт 21).

Артикуляція відмови від навернення та приєднання

Позитивним є те, що в Екуменічній Концепції УГКЦ чітко і неодноразово проголошується відмова від спроб навернення вірних інших Церков та прозелітизму. Але також хотілося би бачити ключову тезу сучасного православно-католицького діалогу: Рим не мусить вимагати від Сходу більшого вчення про примат, ніж було сформульовано й вжито у першому тисячолітті^[2]. Таким чином розмови про відновлення єдності не давали би підстав вважати їхньою ціллю долучення православних до унії, тобто адміністративного приєднання до Католицької Церкви, чого побоюються численні критики екуменічного руху та канонічної автокефалії УПЦ^[3].

Локалізація православ’я Київською Церквою

На наш погляд, в Концепції бракує усвідомлення єдності вселенської Православної Церкви як суб'єкта діалогу. Українські православні Церкви і Константинополь сприймаються майже як самодостатні Церкви. Тоді як ПЦУ, РПЦ, Константинопольська ПЦ — лише помісні структури єдиного кафоличного Православ'я. Відповідно, діалог має вестися на всіх рівнях і з залученням максимально широкого кола помісних Православних Церков, а особливо першого православного престолу — Константинополя, адже ніякі значні рішення не можуть бути прийняті ПЦУ без участі всієї повноти вселенського православ’я, в іншому випадку вони цій єдності можуть нашкодити. Варто визнати, подекуди у самих православних бракує розуміння такої єдності, то ж залучення інших Православних Церков до внутрішньоукраїнського православно-католицького діалогу стане допомогою таку міжправославну єдність скріпити і нам самим.

Продовження студій та консультацій

Романтична ідея блаженнішого Любомира про встановлення подвійного сопричастя Церков Київської традиції, будучи висловленою також раніше багатьма богословами, починаючи з часів митрополитів Петра Могили та Йосифа-Вельямина Рутського, впирається у добру волю Риму з одного боку і помісних Православних Церков на чолі з Константинополем з іншого. В XVII столітті такої волі не було, але сьогодні діалог Православної та Католицької Церков на вселенському рівні значно щиріший та багатообіцяючий, тому богословські й канонічні консультації варто було би продовжити, в тому числі в форматі Студійної групи Київської Церкви^[4]. З набуттям Українською Православною Церквою статусу автокефальної такі діалоги та ініціативи набувають нового значення в новому форматі.

Практика: співслужіння священиків і причащення мирян

Тепер дещо зі сторони практичного втілення цінностей екуменізму. На офіційному рівні з боку УГКЦ вже багато років поспіль лунають заклики до відновлення спілкування у таїнствах з православними. У 2007 році у Львові відбувся цілий богословський Конгрес, який розглядав це питання і виступив з закликом до Синоду єпископів УГКЦ дозволити таке спілкування^[5]. Причому схвально до цієї ідеї поставився навіть відомий своєю консервативністю каноніст владика Софрон Мудрий^[6]. Після набуття УПЦ автокефалії блаженніший Святослав заявляв у інтерв'ю, що подібне є “можливим і бажаним”^[7]. Але на практиці час від часу доводиться чути про жорстку негативну реакцію церковної влади УГКЦ на дії своїх клириків, пов’язані з євхаристійним спілкуванням з представниками ПЦ. Зокрема, наприкінці 2018 року на Львівщині був заборонений у служінні греко-католицький священик Іван Кащук за співслужіння з православним, який приходився, до того ж, йому рідним сином^[8]. Розуміємо, що католицьке церковне право не знає такого поняття як “ікономія”, коли заради добра Церкви застосування тих чи інших канонів послаблюється, або й зовсім відміняється. Втім, для демонстрування доброї волі та готовності до діалогу подібні випадки накладення жорстких церковних покарань за вияв братньої любові мали би залишитися в минулому. В часи лихоліть та переслідувань, зокрема на засланні та в радянських тюрмах, спілкування в таїнствах між кліриками ПЦ та УГКЦ були непоодинокими випадками. Якщо ми не можемо дозволити сьогодні таке співслужіння, то можемо хоча б менш суворо ставитися до випадків реалізації того, до чого самі закликаємо.

Набагато простіше справи обстоять з причащенням мирян. Так, Другий Ватиканський собор закликав католицьких священиків уділяти, за можливості, Святе Причастя православним без навернення їх у свою віру^[9], пізніше на цьому саме наголосив Пава Іван Павло ІІ^[10]. Це мало місце в історії і у зворотному напрямку — в СРСР, є прецедент, коли 1969 року Священний синод Російської Православної Церкви за ініціативи митрополита Никодима (Ротова) прийняв рішення про допущення католиків до православного причастя там, де у католиків немає храмів або священиків^[11], а пізніше цю позицію підтвердив Помісний собор РПЦ у 1971 році^[12]. Втім, через позицію Константинополя таку практику було призупинено (але не скасовано) в 1986 році «до вирішення цього питання Православною Повнотою»^[13]. Від себе можу зазначити, що я цілковито схвалюю позицію РПЦ в той час, але не схвалюю обставини, бо зрозуміло, що такий пастирський крок був продиктований утисками католиків радянською владою та закриттям нею римо- і греко-католицьких храмів. Тим більше, що в моєму рідному місті подібна практика тривалий час існувала в Свято-Георгіївському храмі, в якому я був хрещений. Коли в Корці був закритий костел Св. Антонія, етнічні поляки відвідували православні богослужіння, причащалися та сповідалися у православних священиків. Після того як римо-католикам в кінці 1980-х було повернуто приміщення костелу, вони взяли свої ікони й інші церковні речі з православного храму, де їх зберігали, і перенесли вже до своєї святині. Все відбувалося мирно і з любов’ю та словами подяки.

Сьогодні за обопільної неготовності поки зарано говорити про співслужіння, але нам варто і конче необхідно говорити про мирне співжиття в одному домі — Україні і співпрацю на всіх рівнях.

Ставлення ПЦУ до питань християнської єдності

Оскільки ПЦУ отримала статус автокефальної Церкви зовсім недавно, Церква тільки починає будувати зовнішні взаємовідносини, то її позиція ще не є остаточно випрацьованою. Це питання якраз відноситься до сфери діяльності Синодальної комісії з міжхристиянських відносин, заступником голови якої я маю честь бути. При чому сам факт її створення на синодальному рівні, рівно ж і самий її склад, говорить про усвідомлення пріоритетності цього напрямку служіння. Отже, візія ПЦУ ще не настільки розпрацьована, як у греко-католиків, але в цілому вона співпадає з баченням нашої матірної Церкви Константинополя: “Підкоряючись Його слову і Його волі, ми прагнемо до єднання всіх, до повного спілкування в любові і вірі, у співслужінні загальної Чаші Христової, в загальному сподіванні і загальній надії на Того, Хто прийде здійснити часи і історію і судити живих і мертвих”^[14]. При цьому, як я вже згадував і як зазначає Блаженніший митрополит Епіфаній, ключ до єднання ПЦУ та УГКЦ не лежить в Україні: «Цей ключ лежить у Римі та Константинополі. Адже там ведуться екуменічні спілкування. То в майбутньому від цього будуть залежати і наші стосунки тут в Україні. Але ці стосунки є добрими і я вірю, що в майбутньому тільки будуть покращуватися»^[15]. Святий благовірний князь Костянтин Острозький, день пам’яті якого ми відзначали 26 лютого, ще до Берестейської унії наголошував на важливості єднання всієї повноти Православ'я з усією повнотою Католицької Церкви. Для цього ми будемо шукати точок дотику, які нас єднають, і працювати над вирішенням питань, які поки що роз’єднюють.

Співпраця, якої потребуємо

Переходячи до більш конкретних пропозицій, якщо буде наявною добра воля з обох сторін та можливості, ПЦУ була би рада братерній співпраці з УГКЦ за наступними напрямками:

●       Освіта мирян і священиків, взаємозалучення фахівців до викладання в церковних установах, щонайменше як гостьових викладачів;

●       Взаємне запрошення богословів ПЦУ та УГКЦ брати участь у національних та світових богословських конференціях в якості представників своїх традицій в Україні у випадках, коли організатори запросили лише когось з двох;

●       Окормляти вірних в діаспорі без навернення — зі збереженням свідомості, що при поверненні на батьківщину, або при появі української парафії власної традиції в місці їх проживання, вони повернуться до своєї Церкви.

Заключення

Загалом, “еклезіософська” ідея помісної Київської Церкви, розділеної на різні юрисдикції, виглядає досить симпатичною. Вона апелює до спроб митрополита Петра Могили "возз'єднати Русь з Руссю" та повертає до задумів Костянтина Острозького обрати Київського патріарха, який був би у сопричасті як з Римом, так і з Константинополем і тим би об’єднав Схід і Захід. В умовах відсутності загальнонародної єдності та упадку місіонерства, самі наміри прагнути примирення та зближення вже важать немало. Такого прагнення часто-густо бракує сьогодні вже зі сторони православних християн України. Подібні дискусії потрібні в тому числі, щоби привернути увагу православних до проблеми і повернути її до кола обговорюваних тем.

Цікаво, чи залишаються актуальними сьогодні для греко-католицької спільноти ініціативи, з якими звернувся на Пасху 2008 року святої пам’яті Блаженніший Любомир до Блаженнішого Володимира в листі про кроки до зближення Церков?

І наостанок, невеличке побажання. У 2014 році голова УГКЦ блаженніший Святослав заявив, що “єдиною канонічною Православною Церквою в Україні, тобто такою, яка перебуває в повноті сопричастя зі світовим православ’ям, є Українська Православна Церква в єдності з Московським патріархатом”^[16]. Сьогодні, як помісна Православна Церква України, що отримала канонічну автокефалію від нашої спільної матірної Церкви Константинополя, очікується від УГКЦ офіційної позиції щодо цього питання.

Пізніше, 16 вересня 2019 року під час зустрічі зі Святішим Патріархом Варфоломієм у Ватикані Блаженніший Святослав заявив, що «з наданням автокефалії екуменічний діалог з Православною Церквою України підніметься на якісно вищий рівень. Саме з цього історичного моменту проголошення автокефалії для ПЦУ головним співрозмовником в екуменічному діалозі для УГКЦ вже є не так Російська Православна Церква, а помісна Православна Церква в Україні»^[17]. В іншому коментарі для преси голова УГКЦ зауважив, що допоки Православна Церква України не отримає ширшого внутрішньо православного сопричастя «форсувати екуменічні відносини є досить нерозумно з нашого боку»^[18]. В принципі, ми могли би будувати стосунки на основі заяв, які вже прозвучали і про які ми дізналися з новин. Але для більш сталого розвитку взаємин мала би прозвучати офіційна позиція.

Підготовлено у співпраці та консультації з Комісією зі сприяння єдності християн Переяславсько-Вишневської єпархії ПЦУ.