ЄДНАЙМОСЯ!
Звернення до кліриків УПЦ - ініціаторів міжнародного церковного трибуналу проти патріарха Кирила
Всечесні отці!
Ознайомившись з текстом вашого Звернення, перш за все хочемо зазначити, що вбачаємо у ньому важливе християнське свідчення і вдячні кожному з вас за любов до Христової Правди та мужність, з якою ви цю Правду обстоюєте.
Ви пишете: «Ми чітко заявляємо про неможливість для себе подальшого перебування у будь-якій формі канонічного підпорядкування Московському патріарху. Це є велінням нашого християнського сумління». 2018 року ми, єпископи та священики, які раніше несли церковне служіння в Українській Православній Церкві, відчули подібний поклик сумління, і спочатку визнали передсоборні рішення Матері-Церкви, а згодом, слідуючи благословенню Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія, взяли участь в Об’єднавчому Соборі у Соборі Святої Софії (15.12.2018), на якому була канонічно заснована єдина Православна Церква України.
У кожного з нас був свій особистий шлях до об’єднаної Помісної Церкви. Розуміючи історичну безальтернативність автокефалії Української Церкви, ми щиро співчували нашим братам з УПЦ Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви, але водночас не розділяли думки про те, що прийнятним, канонічно виправданим шляхом набуття автокефального статусу може бути його самопроголошення. В цьому ми відрізнялися, але в іншому наші переконання були однакові: Українська Церква не може успішно здійснювати свою спасительну місію, надалі перебуваючи у канонічному підпорядкуванні Патріарху Московському. Це було зрозуміло для нас — учасників Об’єднавчого Собору, і це є очевидним сьогодні для вас і багатьох інших совісних священиків Української Православної Церкви.
Ми однодумні з вами у богословсько-канонічній оцінці діянь нинішнього Патріарха Московського, котрий проповідує єретичну (філетичну) доктрину «русского мира» та підтримав розв’язану Російською Федерацією загарбницьку війну проти України. Разом з тим, нам, як колишнім клірикам Московського Патріархату, добре відоме життя цієї Церкви зсередини. Ми добре знаємо, що Російська Православна Церква впродовж десятиліть перебуває у глибокій та системній кризі, яка охопила майже усі сторони церковного життя. Утворений 1943 року, Московський Патріархат до початку 1990-х років існував в умовах жорсткого підпорядкування КПРС та КДБ. Падіння СРСР надало Церкві та російському суспільству в цілому шанс на історичні зміни. Втім, як стало зрозуміло згодом, надії на церковне та суспільне відродження були марними.
Російському суспільству не вдалося позбутися тягаря радянщини, а Російська Церква не здобула свободу від держави, не звільнилася від інфільтрованих до її складу агентів КДБ та не здійснила успішного оновлення церковного життя. Ба більше, за часів патріаршества Кирила Московська патріархія, а за нею визначною мірою і вся ця Церква остаточно секуляризувалися, перетворившись на міністерство віросповідань путінської держави. Догматична свідомість Церкви вихолощується та деформується, заміщуючись сервілізмом і цезаропапізмом — прислужництвом владі. Заснована на Христовому Євангелії, жива християнська віра підміняється мертвою «патріотичною» ідеологією. Церковне життя формалізується, втрачає притаманну йому христоцентричність, а клірикам та мирянам нав’язується бездумний «послух» церковній бюрократії.
За предстоятельства блаженної пам’яті Митрополита Володимира керівництво УПЦ намагалося обмежити вплив цих руйнівних процесів на Українську Православну Церкву. Відчуваючи тілесну неміч та не маючи достатньої підтримки єпископату, спочилий ієрарх не наважився в останні роки свого життя на більш радикальні кроки, які б більш ефективно сприяли церковній єдності в Україні та зміні канонічного статусу Української Православної Церкви. Однак, як свідчить його Духовний Заповіт, Старець добре розумів, що майбутній розвиток Українського Православ’я пов'язаний з канонічним унезалежненням та об’єднанням усіх православних християн в Україні в єдиній Православній Церкві.
Всечесні отці!
Як засвідчує Ваше звернення, ви добре розумієте, що збереження нинішнього статусу УПЦ — самокерована Церква у складі Московського Патріархату — невдовзі може призвести до остаточної маргіналізації церковної юрисдикції, яку сьогодні очолює митрополит Онуфрій. Канонічний злочин патріарха Кирила — схвалення загарбницької війни Росії проти України — робить неможлимим перебування у його юрисдикції для християнина, який намагається жити за Євангелієм та у мирі зі своїм сумлінням. Зрадивши Христа та Його Євангеліє, патріарх Кирил перетворився на слугу та предтечу Антихриста. А збереження токсичного зв’язку з патріархом-зрадником та церковною бюрократією у Москві не лише загальмує місію УПЦ у сучасному українському суспільстві, але й унеможливить нормальне церковне життя, неминуче призведе до морального та історичного банкрутства.
Альтернативи автокефалії, отже, немає. Але наскільки реалістичним є отримання Українською Православною Церквою автокефального статусу самостійно, ігноруючи виданий у січні 2019 року Вселенським Патріархатом Томос про автокефалію?
Як відомо, канонічний корпус Православної Церкви не містить визнаної всіма конкретної моделі отримання автокефалії. Шляхи її набуття по різному бачаться Вселенським Патріархатом та різними Помісними Церквами, а погодити загальноприйнятий механізм отримання автокефалії на всеправославному рівні так і не вдалося. З іншого боку, усі Помісні Православні Церкви однодумні у тому, що: 1) усталену автокефалію не можна набути шляхом самопроголошення; 2) для отримання автокефалії необхідна згода Церкви-Матері. Також фактом історії є те, що всі Помісні Церкви, окрім давніх, отримали свій поточний статус автокефалії через акти Вселенських Патріархів і без такого акту автокефалія, проголошена в інший спосіб, не має загального визнання.
Як засвідчив історичний досвід колишнього очільника Української Православної Церкви митрополита Філарета, самостійне — не погоджене з кіріархальною владою — проголошення автокефалії призводить до канонічної ізоляції. Відокремлюючись від Москви, митрополит Філарет спирався на рішення Собору Української Православної Церкви від 1-3 листопада 1991 року про доцільність автокефального буття Української Церкви. А втім, пішовши шляхом самопроголошення автокефалії, митрополит Філарет втратив свій канонічний статус і був змушений 26 років — до моменту формального поновлення у священному сані рішенням Священного Синоду Константинопольської Церкви — існувати в ізоляції від світового Православ’я.
Беручи до уваги цей історичний приклад, цілком очевидно, що проголошення автокефалії Собором єпископів Української Православної Церкви не призведе до набуття цією Церквою чинного, з точки зору канонічного права, автокефального статусу. З одного боку, цю — самопроголошену — автокефалію негайно оголосить «розколом» Російська Православна Церква, яка вважає себе «Церквою-Матір’ю» Київської Митрополії та категоричне заперечує право українських православних християн на автокефальне буття. З іншого, цей новий — автокефальний — статус УПЦ не визнає ані Константинополь, ані інші Помісні Церкви, котрі орієнтуються на грецьку канонічну традицію та вважають проголошення автокефалії прерогативою виключно Вселенського Патріарха.
Виникне парадоксальна ситуація — церковні ієрархи, які впродовж десятиліть засуджували «схизматика-Філарета», самі опиняться у схожому становищі («схизмі»). Церковну єдність в Україні не буде відновлено, а частина Української Церкви опиниться в ізоляції та вважатиметься світовим Православ’ям неканонічною.
Розуміючи хибність такого шляху, ми, колишні клірики Української Православної Церкви-учасники Об’єднавчого Собору у Святій Софії, закликаємо вас до діалогу та до церковної єдності.
З моменту проведення Собору минуло близько трьох з половиною років. За цей час кожен з нас мав можливість на власному церковному досвіді пересвідчитися, що Православна Церква України — це повноцінна Помісна Церква, яка спирається на канонічні традиції давньої Київської Митрополії та будує своє життя відповідно до православного віровчення та канонічного права. Досвід нашого життя та молитви у Православній Церкві України свідчать, що у нашій Церкві звершуються церковні таїнства, діє спасительна благодать, множиться християнська любов. З перших днів існування об’єднаної Церкви ієрархи та «експерти» РПЦ переконували світове Православ’я, що невдовзі в нашій Церкві відбудеться масштабний розкол, який унеможливить її подальший розвиток. Проте очікуваного «розколу» в Православній Церкві України не відбулося – навіть попри наполегливі намагання його провокувати та інформаційно підтримувати з російського боку.
Від єдності з об’єднаною Церквою відійшла лише нечисельна група прихильників Філарета, а втім, цей демарш не загальмував розвиток Православної Церкви України, а, навпаки, посприяв оздоровленню церковної свідомості та життя. Згуртувавшись довкола обраного Собором Предстоятеля, Православна Церква України впевнено обрала курс на облаштування церковного життя в Україні на засадах соборності, поваги до людської особистості, відкритих та відповідальних взаємин між єпископатом та кліриками і мирянами. У нашій Церкві немає «панів» та «кріпаків», членів Церкви «першого» та «другого ґатунку», що, як вам добре відомо, характеризує московську традицію «казенного православ’я». «Ми хочемо, аби наша Церква в майбутньому керувалася соборно, а не одноосібно», — заявив Блаженнійший Митрополит Епіфаній у червні 2019 року. Минули роки, і стало очевидним, що соборність — ухвалення усіх важливих для Церкви рішень на Архієрейських соборах і засіданнях Синоду, з урахуванням різних точок зору — стало нормою життя Православної Церкви України.
Дорогі отці! У своєму Зверненні ви даєте свідчення як справжні Христові пастирі, які щиро вболівають за долю Церкви та нашого багатостраждального народу. Ми живемо у доленосний час — час, коли спільна доля нашої країни — безпосередньо залежить від позиції кожного з нас. Не бійтеся! Не зупиняйтесь на половині дороги на шляху Христової Правди! І пам’ятайте: кожного з вас завжди чекають у єдиній родині Православної Церкви України!
Собор 2018 року розпочав, але не завершив справу об’єднання православних християн в Україні в єдиній канонічній Помісній Православній Церкві. Вам відомо, що за приписом Томосу «уся Православна Церква, що знаходиться в межах політично сформованої та цілковито незалежної держави України разом із Священними Митрополіями, Архієпископіями, Єпископіями, монастирями, парафіями та всіма в них церковними установами, [існує] віднині канонічно автокефальною, незалежною та самоврядованою, маючи Першого в церковних справах і визнаючи кожного канонічного її Предстоятеля, який носить титул «Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України». Ми закликаємо вас послідувати Томосу про автокефалію, об’єднатися з Православною Церквою України і таким чином долучитися до розпочатої нами на Соборі історичної справи — стати співтворцями канонічної української автокефалії.
З молитвою за вас,
колишні архієреї та клірики Української Православної Церкви, які взяли участь в Об’єднавчому Соборі у Святій Софії 15 грудня 2018 року
Митрополит Вінницький і Барський Симеон,
Митрополит Переяславський і Вишневський Олександр,
Архімандрит Дорофей (Маркевич),
протоієрей Богдан Гулямов,
протоієрей Петро Зуєв,
священик (на 15.12.2018 – протодиякон) Ростислав Воробій.