Духовний Фронт України продовжує досліджувати питання хіротоній єрархів, які долучилися до Православної Церкви України, і яке є постійним об“єктом нападів ворогів ПЦУ. Сьогодні ми публікуємо інтерв'ю з митрополитом Переяславський і Вишневський ПЦУ Олександром (Драбинком). У владики Олександра особлива точка зору — багато років він був архієреєм УПЦ МП. Він, зокрема, розповів як ставився до архієреїв УПЦ КП та УАПЦ митрополит УПЦ МП Володимир (Сабодан).
Чи не найсерйознішою зброєю російської пропаганди є питання хіротонії в ПЦУ. Що ви можете сказати про це? Як ми можемо переконати доброзичливців, які мають сумніви?
Ми не маємо розглядати проблему дійсності таїнств, які були здійснені у період коли автокефальний рух перебував у повній ізоляції від світового православ’я. Чи були благодатними таїнства УАПЦ та Київського Патріархату? Це питання минулого, воно може хвилювати тих, хто свого часу перебував у цих структурах. Але не мене — єрарха, який прийшов до Православної Церкви України з УПЦ (МП), благодатний статус якої ніколи не заперечувався.
Сперечатися з РПЦ про те чи були дійсні таїнства, звершені в «Церквах поза спілкуванням»? З моєї точки зору, ця суперечка зараз має суто богословський характер. Йдеться про те, як поєднати вчення християнства про Боже милосердя та нашу віру у єдину Церкву. З одного боку, цілком зрозуміло, що кордони Божого милосердя та кордони канонічного православ’я не завжди співпадають. Уявімо собі літню людину, яка прийшла на Божественну літургію до «неканонічної Церкви». Розкол — це безумовно погано. Але чи означає це, що Господь позбавить цю наївну душу Своєї благодаті? Тепер про інший бік проблеми. Проголосивши, що благодать існує поза видимими «кордонами Церкви», ми будемо змушені наново формулювати поняття Церкви, бо увійдемо у конфлікт традиційним православним вченням про Церкву.
Іншими словами, Ви вважаєте, що дискусія про чинність таїнств у колишніх УПЦ КП та УАПЦ зараз має суто теоретичний характер?
Так, бо наразі цих структур просто не існує. Є літня людина зі складним життєвим шляхом, яка вважає себе чинним патріархом Київським. І зграйка маргінальних особистостей довкола. «Узок круг этих революционеров. Страшно далеки они от народа», — казав у подібних вождь «великої пролетарської революції»…
Але є інший вимір проблеми, який дійсно є актуальним. Йдеться про рішення Вселенського Патріархату стосовно форми прийому до спілкування єпископату та кліру УАПЦ та УПЦ КП. Наскільки виправданим було це рішення? І чи відповідає воно канонічній традиції Церкви?
11 жовтня минулого року Священний Синод Константинопольського Патріархату ухвалив остаточне рішення стосовно апеляцій (ἔκκλητον) владик Філарета Денисенка та Макарія Малетича до Вселенського Патріарха. Можливість такого розгляду передбачено багатовіковою практикою, а також канонами Православної Церкви — 9-м і 17-м правилами Четвертого Вселенського Собору. Справи Філарета та Макарія були колегіально розглянуті. І владики Філарет та Макарій були відновлені у священному сані, тобто визнані чинними єпископами Православної Церкви. Що ж стосується підлеглих їм на той час єпископам, клірикам та вірянам, то вони також були прийняті у спілкування з Матір’ю-Церквою.
Вселенська Патріархія тоді не публікувала протоколи засідання Священного Синоду та богословсько-канонічні висновки, на основі яких ухвалювалися ці рішення. Але згодом богословська логіка Константинополя стала зрозумілішою. Стан, у якому перебували Філарет і Макарій до 11.10.2019 був кваліфікований Священним Синодом як перебування у канонічній ізоляції (або схизмі). А повернути їх до стану спілкування, тобто співпричастя зі Вселенською Церквою, можна було двома шляхами. Один з них передбачав повторне здійснення хіротоній, що мали місце в стані ізоляції/схизми (тобто в межах УАПЦ або УПЦ ЦП). Інший шлях ґрунтувався на історичній практиці ікономії (від грецького οἰκονομία — «устрій дому»), тобто вирішення церковних проблем з позиції милосердя, практичної користі, зручності. Цей шлях передбачав, що возз’єднання з повнотою Православної Церквою для єпископів та кліриків, які перед тим перебували у стані ізоляції, відбуватиметься без повторного здійснення хіротоній.
Приймаючи до спілкування того, хто перебував у розділенні, Православна Церква має право піти будь-яким чином. Єрархів колишньої УАПЦ та УПЦ КП можна було повторно хіротонізувати. А можна було прийняти за ікономією без повторного рукоположення.
Ви можете навести тут історичні докази?
Церковна історія рясніє такими випадками. Святитель Кирило Єрусалимський (315–387) був рукоположений єпископами-єретиками, які сповідували єресь аріанства. Але над Кирилом ніколи не звершували повторної хіротонії, а його «сумнівна» хіротонія не завадила Православній Церкві канонізувати його. Іншим прикладом може слугувати святитель Анатолій, патріарх Константинопольський (кінець IV ст.—458). Святитель Анатолій взяв активну участь у IV Вселенському Соборі та головував на Помісному Соборі 458 року у Константинополі. Але хіротонія святителя Анатолія також була здійснена єпископами, які, з точки зору Православної Церкви, перебували у єресі — монофізитами.
Я хочу підкреслити — єресь це відхилення від православного сповідання. Єрарх-«схизматик», тобто єрарх, що опинився у канонічній ізоляції, лишається у межах православ’я як віросповідання. А єресь — це вже наступна, глибша ступінь відчуження від Православної Церкви. Але у випадках, які я навів, Православна Церква не здійснювала повторних хіротоній.
А більш сучасні приклади?
Болгарський приклад. У травні 1992 року у Болгарії стався розкол. Утворилася паралельна структура до Болгарської Православної Церкви на чолі з законним патріархом Максимом. Схизматики навіть обрали свого патріарха. Ним став колишній митрополит Неврокопський Пимен, в інтронізації якого взяв участь патріарх УПЦ КП Філарет (1996). Щоби подолати цей розкол у столиці Болгарії було скликано Всеправославний Собор, що тривав з 30 вересня по 1 жовтня 1998 року. Це був справжній всеправославний форум. Участь у Соборі взяли Предстоятелі Константинопольської, Олександрійської, Антіохійської, Російської, Сербської, Румунської, Кіпрської, Елладської та Польської Церков. Через хворобу не змогли бути лише Предстоятелі двох Помісних Церков — Єрусалимської та Чеських земель і Словаччини. Цей авторитетний Собор підтвердив законність обрання патріарха Болгарського Максима. Водночас Собор ухвалив рішення стосовно подолання розколу. Представники схизматичної Болгарської Церкви також з’явилися на Собор і засвідчили своє бажання возз’єднатися з повнотою Болгарської Церкви. На Соборі відбулася дискусія. Головуючий на Соборі Патріарх Варфоломій запропонував, аби розкольники були прийняті до складу канонічної Болгарської Православної Церкви без повторного рукоположення. Натомість Предстоятелі РПЦ та Сербської Церкви наполягали на тому, що колишні схизматики мають бути повторно хіротонізовані, бо звершені у розколі хіротонії не можуть бути визнанні законними. 1 жовтня Собор ухвалив рішення, яке спиралося на більш милосердну позицію Святішого Патріарха Варфоломія. Відповідно до якого болгарські схизматики були прийняті у спілкування у сущому сані, тобто без звершення повторних хіротоній. Ба більше, усі священнодії, які були звершені цими єрархами у стані канонічної ізоляції або схизми були визнані «діючими, чинними та такими, що передають благодать освячення».
Наскільки ризикованим було це рішення?
Ікономія — це завжди ризик. Зокрема і ризик нових розділень. Адже завжди будуть люди, які сприймають милосердне ставлення до грішника як виправдання самого гріху. Але критикам ікономії я б радив лише одне — уважно перечитайте Євангеліє. Не Старий Заповіт, не книги Вихід, Второзаконня або Левіт а саме Євангеліє. Ісус Христос постійно порушував заповідь суботи. Він зціляв грішників, а не праведників. Його звинувачували у тому, що він їсть разом з митарями та блудницями. І саме тому Ісус для нас — Спаситель, а не Справедливий Месія. Бог не чинить з нами за справедливістю. Він чинить з нами за законом любові, тобто прощення…
Приклад Філарета засвідчив — канонічна реабілітація, відновлення у єпископському сані не призвели у його випадку до справжньої метаної (каяття — ред.) або «зміни розуму». Філарет лишився тим, ким був, тобто творцем нових розділень у Церкві. Але я вдячний Вселенському Патріархові за його рішення стосовно Філарета. Вдячний, бо це рішення відкрило можливість співпричастя зі вселенським православ’ям для мільйонів православних українців, які перед тим були цього позбавлені. Філарет знову обрав розділення, він знову випав з канонічного поля. Але це вже його особиста трагедія. І трагедія тих небагатьох кліриків, які сьогодні з ним перебувають. Але ж перед жовтнем 2019 року це було трагедія для цілої України.
Ви були близьким до митрополита Володимира. Як він вирішив питання хіротоній у тодішніх схизматичних групах України?
Блаженнійший керувався у цьому питанні загальною в РПЦ практикою. Тобто здійснював повторні хіротонії. Але він не вимагав від тих, хто до нього приходив з УАПЦ та УПЦ КП, аби вони визнавали безблагодатність таїнств, здійснених у цих структурах. Такої вимоги не було. До того ж, і митрополит Володимир, і офіційні представники Московського Патріархату, наголошували: якщо йтиметься про те, що УАПЦ та УПЦ КП у майбутньому захочуть поєднатися з УПЦ (МП), то сценарії прийняття до спілкування можуть змінитися.
Ми знаємо, що багато єпископів з УПЦ МП були готові взяти участь в Об’єднавчому соборі у грудні 2018 року. Чому, на вашу думку, вони не зробили цього кроку, окрім вас та Вінницького митрополита Симеона?
Уявіть собі, що у вас є дві можливості. Спати на дошках або ж у ліжку. Що ви оберете?.. Зазвичай людина обирає більш комфортний для себе варіант. Про згадуваних вами єрархів комфортнішим варіантом стало лишитися в УПЦ (МП). Чи варто їх за це засуджувати? Тим паче, коли йдеться не лише про комфорт, а про цілісність єпархій, як вони очолюють. Єпископ не живе сам по собі. Він є очільником місцевої євхаристійної громади. Тому, ухвалюючи рішення про свою приналежність до тої або іншої юрисдикції, він має враховувати думку священства та вірних.
Як ви думаєте, хтось із єпископів та духовенства з УПЦ МП може приєднатися до ПЦУ у майбутньому? Що для цього потрібно? Які перешкоди можуть існувати і як їх усунути?
Процес інституційного формування ПЦУ пов’язаний з процесом визнання православним світом автокефалії Української Церкви. Якби цей процес відбувся впродовж кількох місяців після видання Томосу, то сценарій об’єднання був би іншим — більшість громад нинішньої УПЦ (МП) перейшла б у юрисдикцію Православної Церкви України. Але я вдячний Богові і за ті дари для нашої Церкви, якими він нас наразі обдарував. У нас законна, а не самопроголошена автокефалія. Нашу Церкву офіційно визнала Церква-Матір, тобто Вселенський Патріархат та дві впливові Помісні Церкви — Олександрійська та Елладська. Нещодавно, у Неділю торжества православ’я, на Фанарі відбулася Божественна Літургія, в якій взяв участь Предстоятель Кіпрської Церкви та представник Єрусалимського Патріархату. За цією Літургією поминався повний текст православного диптиху, включно з іменем нашого Предстоятеля — Блаженнійшого Митрополита Епіфанія. Процес визнання не зупиняється. І це надихає.
Тепер про перешкоди. Я вважаю, що перешкод для об’єднання кілька. Одна з них — це вкоріненість українського церковного життя до російської парадигми церковності. Російська Православна Церква присутня в Україні впродовж кількох століть. Тому цілком логічно, що в Україні лишається духовенство та вірні, для яких російське православ’я стало рідним, своїм. Це — їх позиція, і хоча вона для мене чужа, я визнаю за цими людьми право належати до Російської Церкви. У нас можуть бути інші думки, інша церковна або громадянська позиція. Але ми маємо навчитися шанувати тих, хто думає та чинить інакше, ніж ми. Без такої поваги ми просто не збудуємо цивілізовану, християнську Україну.
Але ж повага має бути обопільною
Так, але нам варто почати з себе, тобто робити для церковного миру та єдності те, що доступно нам. Ми не можемо змусити своїх опонентів нас поважати. Але ми можемо самі почати поважати їх. І це, власне, і буде початком справжнього діалогу.
Але повернемося до теми перешкод. Які ще перешкоди існують?
Інша масштабна перешкода це формат церковності. Після смерті Митрополита Володимира в УПЦ (МП) стали відбуватися процеси маргіналізації. Церква почала втрачати свій універсальний характер. УПЦ (МП) часто називають сьогодні РПЦвУ — Російська Православна Церква в Україні. З юридичної точки зору, це некоректно. Адже є офіційна назва Церкви — Українська Православна Церква. Але з іншої точки зору УПЦ (МП) сьогодні дійсно стрімко інтегрується до російського церковного світу, стає усе менш українською і усе більш російською.
А як має бути насправді?
Насправді Церква має бути поза ідеологією. На певному історичному етапі націоналізм може відігравати позитивну історичну роль, він може бути інструментом звільнення. Але є межа, перетинаючи яку націоналізм стає токсичним та потьмарює церковне життя. Той факт, що владика Філарет фактично відійшов від ПЦУ має і свою користь. Бо довкола нього зараз гуртуватимуться маргінальні політичні групи для яких найцінніше в Церкві — це не спасіння, а певна ідеологія, зокрема, ідеологія інтегрального націоналізму. ПЦУ йде іншим шляхом. Цей шлях зрештою приведе нас до створення повноцінної помісної Церкви — Церкви універсальної, а не національної, вільної від ідеологій, а не політизованою. Але наразі в Україні є певне культурно-церковне розділення. Українцеві стає незатишно в УПЦ (МП). А людині російськомовній, людині російської культури може бути не затишно в ПЦУ. Такий поділ також є моментом, що шкодить об’єднанню. Я — реаліст, отже чітко усвідомлюю, що впродовж найближчих десятиліть в Україні буде присутня Російська Церква. Але я б хотів, що російськомовний українець також відчував себе вдома в ПЦУ. Церква не має бути інструментом русифікації або українізації. У неї зовсім інші завдання. Вона має навчитися говорити зрозумілою мовою і з православним галичанином і з православним, який живе у великому русифікованому мегаполісі.
І ще одна перешкода до єдності — це псевдо-богослів’я, яке сьогодні масово поширюється близькими до Київської митрополії УПЦ (МП) інтернет-виданнями. Йде фактична фальсифікація церковного передання та православного вчення. За православ’я намагаються видати його грубу підробку. Богословські проблеми невиправдано спрощуються, а тенденційні богословські думки подаються так, ніби то вони є базовими, нормативними для православного богослов’я. Фактично формується нове — сфальшоване богослів’я, — єдиною метою якого є закріпити в українській православній громаді ненависть, розділення.
Яке послання ви надсилаєте духовенству та вірним, які все ще вагаються приєднатися до ПЦУ?
Я хотів би звернутися до них із стислим закликом, який сотні раз повторюється у Священному Писанні — «Не бійся!»