Доповідь на міжнародній науково-практичнії конференції «Державно-церковні відносини в Україні: стан та виклики».
Київ, 5 грудня 2024 р.
Церква і держава. Концепція взаємовідносин.
(Телепрограма «Світ Православія»)
Питання взаємовідносин між Церквою і державою дуже широке, і потребує ємкого вивчення. Тому в рамках нинішнього огляду можливо торкнутись лише фундаментальних принципів цього явища.
Насамперед, потрібно сказати, що держава, є необхідним елементом життя в ушкодженому гріхом світі, де особа і суспільство потребують захисту від небезпечних проявів гріха, а отже держава, як інституція благословляється Богом.
Святе Письмо вчить, щоб можновладці використовували силу в державі для обмеження зла і підтримки добра, у чому і вбачається моральний сенс існування держави, про це в посланні до Римлян пише святий апостол Павел. Православна Церква не тільки закликає своїх чад підкорятися державній владі, незалежно від переконань і віросповідання її носіїв, але й молитися за неї “щоб проводити нам життя тихе і безтурботне у всякому благочестії і чистоті”.
Водночас, у взаємовідносинах між Церквою і державою потрібно враховувати відмінність їхньої природи. Церква заснована безпосередньо Самим Богом – Господом наишм Ісусом Христом; установлення ж державної влади виявляє себе в історичному процесі опосередковано. Метою Церкви є вічне спасіння людей. Мета держави полягає у забезпеченні порядку в суспільстві та добробуту громадян.
У сучасному світі держава, будучи світською, не обтяжує себе релігійними зобов”язаннями. Її співробітництво з Церквою обмежене рядом галузей і грунтується на взаємному невтручанні у справи один одного. Проте, як правило, держава усвідомлює, що земний добробут неможливий без дотримання певних моральних норм – тих самих, які потрібні й для вічного спасіння людини. Тому завдання та діяльність Церкви і держави можуть збігатися не тільки у досягенні суто земної користі, а й у здійсненні спасеної місії Церкви.
Не може бути прийнятним принцип церковно-державних відносин, при якому радикально витісняється релігія з усіх сфер життя народу, релігійні об”єднання усуваються від участі у вирішенні суспільно-значущих завдань, позбавляються їх права давати оцінку діям влади. Держава не повинна втручатися в життя Церкви, в її управління та в її віровчення. Церква живе згідно зі своїми канонічними нормами, порушення яких може привести до кризи не лише внутріцерковної, але й суспільної.
В основі церковно-державних відносин лежить принцип свободи совісті, який відображений в конституціях багатьох держав, в тому числі і в Конституції України.
Українська Православна Церква: Сьогодення і перспективи
(Доповідь в Польщі. Варшава)
УПЦ і Українська держава
Позиція Української Православної Церкви у сфері відносин суспільства й Церкви, а також держави й Церкви — у цілому логічна й послідовна. Незважаючи на те, що Україна й українське суспільство за останні кілька років доволі суттєво змінилися, сама ця позиція не зазнала кардинальних змін. Слід визнати, що ми почали формулювати її більш точно і послідовніше втілювати в життя. Дотримуючись завіту Господа нашого Ісуса Христа, Українська Православна Церква завжди вважала і вважає, що в основі взаємодії Церкви (Царства, що не від миру цього) і держави повинен бути принцип «віддайте кесареве кесареві, а Боже Богові» (Мф. 22: 21).
Ми можемо по-різному ставитися до концепції світської держави, обговорювати її переваги й недоліки, однак маємо визнати, що на сьогодні ця концепція фактично безальтернативно панує у всіх європейських країнах (навіть у тих, де церква формально не відокремлена від держави), а також у більшості неєвропейських країн. У поліконфесійній Україні альтернативи такому підходу немає. Це твердження, звичайно ж, не можна інтерпретувати в тому розумінні, що ми обираємо між вірою і толерантністю й віддаємо перевагу останній. Навпаки, ми віримо і сповідаємося, що щира віра не може бути плодом насильства — вона народжується у свободі: «ніхто не може прийти до Мене, якщо те не буде дано йому від Отця Мого» (Ін. 6: 65; 6: 44).
З огляду на це, варто підкреслити, що держава не може бути компетентною в питаннях віри. У неї немає, скажімо так, відповідного інструментарію, що надає можливості відрізняти істину Божественного Одкровення від єресі. Церква ж, яка живе в онтологічній єдності з Господом, своїм соборним розумом розкриває догмати віри і свято зберігає їх. Усе, що може запропонувати сучасна держава в цій царині, — це лише релігієзнавча експертиза.
Звідси, основна функція держави (на наш погляд) — це забезпечення умов для вільного існування Церкви, а також утримання від спокуси розглядати Церкву, або так звані традиційні віросповідання в якості неофіційного «міністерства духовних справ». Церква ж, у свою чергу, має побороти спокусу шукати державної підтримки у, скажімо світською мовою, конкуренції з іншими конфесіями.
Виходячи з окреслених вище міркувань, Церква в цілому вітає просування України до «європейської» моделі державно-церковних відносин. Говорячи про «європейську модель», ми розуміємо всю умовність цього словосполучення, оскільки єдиної парадигми взаємодії світської і церковної влади в Європі просто немає. Скоріше, ми маємо на увазі якісь основоположні принципи, сформульовані, зокрема, у загальноєвропейських документах і розвинені в практиці Європейського суду з прав людини. Держава має визнавати автономію релігійних організацій, разом із правом останніх самостійно визначати свою внутрішню структуру та порядок формування ієрархії. Крім того, держава не повинна втручатися у внутрішню діяльність релігійних організацій доти, доки така діяльність не створює загрози для національної безпеки, громадського порядку, здоров’я, моралі, а також прав і свобод інших людей.
Проблеми відносин УПЦ і органів державної влади
У держави завжди існувала спокуса до створення тіньових механізмів впливу на Церкву та її ієрархів. Однак, якщо в тоталітарних державах такі механізми й могли вплинути на церковне життя, то в сучасних демократичних країнах ці механізми навіть якщо й мають місце, то виявляються неефективними. Не є винятком і сучасна Україна. Аналіз релігійної політики Української держави впродовж 1992-2007 років свідчить, що всі три Президенти України (Л. Кравчук, Л. Кучма та В. Ющенко) були і є прихильниками створення «єдиної Помісної Церкви», вбачаючи в ній один з механізмів становлення й консолідації української нації.
Не зважаючи на існуючі непорозуміння, Церква, як Церква свого народу, завжди закликала, закликає і буде закликати до єдності Православ’я, оскільки ненормальний стан розділення відвертає увагу і розпорошує сили на внутрішню, нікому не потрібну боротьбу та ворожнечу. Натомість потрібно спільними зусиллями вирішувати питання своєї прямої місії — євангелізації українського суспільства, активізувати соціальну, благодійну та просвітницьку діяльність, а не докоряти один одному в непатріотичності чи доводити, хто з нас більший українець. Необхідно показувати віру свою від діл своїх.
Який головний висновок змогла зробити наша Церква у сфері церковно-державних відносин за останній період свого існування? У чому полягає наданий нам історією урок?
Перше. Незважаючи на історичні негоди й труднощі у стосунках з державною владою, Церква має прямувати шляхом свободи, залишаючись внутрішньо й зовнішньо незалежною від держави.
Друге. Будь-який тиск на Церкву з боку держави в умовах демократії є неприйнятним і навіть нераціональним, оскільки він не може радикальним чином і протягом тривалого часу впливати на церковне життя. Щоправда, такий тиск неефективний лише за однієї умови, а саме, якщо церковна ієрархія не веде погоджувальної політики, але публічно вказує на факти порушення прав віруючих.
Церква та політика
Ніщо так не може зашкодити єдності Церкви, як вплив політичних процесів. Проникаючи всередину церковного життя, політика отруює її і поділяє віруючих на «правих» і «лівих», «помаранчевих» і «біло-синіх», прихильників «східної» і «західної» цивілізаційних моделей. Виходячи з цього, Собор єпископів Української Православної Церкви, що відбувся у Києві в грудні минулого року, одноголосно засудив теорію так званого «політичного православ’я» і закликав вірних чад Церкви не вносити свої політичні погляди в церковне святилище, залишаючи їх у «дворі язичників». Як зазначено в соборній резолюції, «політичне православ’я» — за своєю природою нецерковне й не може мати місця в нашій Церкві. Воно «передбачає внесення в церковну огорожу політичних гасел», а це «не відповідає духу Христової проповіді». З Церкви, що є «суспільством тих, хто спасається», сьогодні намагаються зробити політичну партію, інструмент впливу. З одного боку, ми відчуваємо на собі тиск партій, які орієнтуються на ідеологію націоналізму, намагаючись звести буття Церкви до функції освячення національної держави. З іншого — церковне життя в Україні потерпає від організацій і політиків, які намагаються нав’язати нашій Церкві роль своєрідного «політичного інтегратора» на пострадянському просторі. У такій ситуації Церква не може мовчати, покриваючи цей гріх проти соборності своїм довготерпінням. Політика роздирає живе церковне тіло на частини, вона отруює дух християнської проповіді, применшує той образ любові, яким має бути Церква для світу.
Церкву творить Євхаристія, і все, що в ній відбувається, відбувається у контексті Євхаристії. Але немає нічого більш чужого Євхаристії, ніж політика. Євхаристичне зібрання має універсальний характер, поєднуючи всіх православних християн, незалежно від їхнього етнічного походження й культурного самовизначення, тим більше — незалежно від їхніх політичних поглядів. І той, хто своєю діяльністю намагається спотворити цей універсальний характер євхаристичного зібрання, повинен відповідати за свої дії.
Церква та виклики сучасної Європи
Свідомо утримуючись від політичної діяльності, УПЦ фактично не бере участі у суспільній дискусії щодо «цивілізаційного вибору», вважаючи, що Церква має виконувати свою спасенну місію за будь-яких історико-політичних умов. Водночас, ми уважно стежимо за процесами євроінтеграції України, намагаючись адекватно відповідати на виклики, які містить у собі нова культурна та суспільна ситуація.
З одного боку, євроінтеграція для нашої країни, що вже четвертий рік поспіль потерпає від політичної нестабільності, є очевидним благом. Складна дистрибуція влади між національними та наднаціональними інституціями, що є неодмінним наслідком вступу країни до Європейського Союзу, зменшує спокусливість влади як такої. Можливо, в ЄС рішення ухвалюються не так оперативно й ефективно, як би того хотілося, але вони є результатом складного компромісу й не залежать від волі однієї людини, якій властиво помилятися. Месіанську парадигму влади (що насправді часто-густо виявляється лжемесіанством) заступає технократичний концепт. Влада десакралізується. Вона починає краще й ефективніше служити людям.
З іншого боку, євроінтеграція містить у собі і приносить із собою спокусу релятивізму. Її герої, її кумири вірять не в істину, а в компроміс. Засадничі цінності сучасної Європи — формальні. Схоже, колиска християнської цивілізації шанує право бути (чи не бути) християнином більше за Христа. Сучасна Європа плекає святість свободи вибору. Та, сама можливість вибору, не може бути позитивною метою людського життя — лише його передумовою, не більше.
Можливо, одне з покликань східно-європейських народів — нагадувати Західній Європі, що є цінності онтологічніші, глибші, принциповіші, аніж свобода вибору як така. Принаймні ренесанс католицтва за понтифікату Іоанна Павла ІІ і поширення Православ’я у Західній Європі в ХХ столітті — свідчення небезпідставності таких сподівань.
Європейське суспільство тужить за Богом, хоча сучасні європейці нерідко забувають Його Ім’я. Місія Церкви — нагадати нашим сучасникам, що справжня краса і спілкування можливі лише у Христі Іісусі, Який оновлює наше серце тієї самої миті, коли воно Йому відкривається.
(Додаток по матеріалах допиту)
Позиція і реакція Блаженнішого Митрополита Володимира щодо політизації церковного життя та можливої участі в виборчих процесах з залученням Церкви і ієрархів – як агітаторів, і віруючих – як потенційного електорату.
21 грудня 2007 р. в Києво-Печерській Лаврі відбувся Архієрейський Собор УПЦ, який засудив діяльність заполітизованих громадських навколо церковних організацій, які своєю деструктивною, частіше всього сепаратистсько-пропагандистською, діяльністю ускладнювали взаємовідносини між УПЦ та державною владою в Україні.
У своєму виступі на Архієрейському Соборі УПЦ 21 грудня 2007 р. Митрополит Володимир наголосив: «Так зване «політичне православ’я», з точки зору якого часту виступають деякі навколо церковні діячі, є дуже небезпечним явищем… Наша Церква є поза політикою. Вона об’єднує людей з різними політичними уподобаннями… На власному досвіді ми мали можливість переконатися, що спроби запровадження тієї чи іншої мирської ідеології в церковному середовищі неминуче призводили до розколу. Прошу членів цього освященного Собору в своїх єпархіях пояснювати народу шкідливість політизації церковного життя, а також вчасно зупиняти тих, хто намагається внести в Церкву розбрат на основі політичних спекуляцій».
Собор засудив «політичне православ’я» (власне ідеологією якого був так званий «руський мір», доктрина якого була сформульована і озвучена згодом як ідеологічний напрямок Росії і РПЦ). Резолюція Ухвали Собору говорить: «Ми також засуджуємо так зване «політичне православ’я», яке передбачає внесення в церковну огорожу політичних гасел, оскільки це не відповідає духу Христової проповіді» (Протокол №2). У зверненні до віруючих Собор застерігає «від політиканства». Зроблено акцент на помилках втручання в політику, а саме у вибори Президента в 2004 р., коли під впливом олігарха Нусенкіса В.Л. УПЦ була втягнута в брудний передвиборчий процес, агітуючи за Януковича В.Ф. У зверненні з цього приводу сказано: «На гіркому досвіді останніх років ми мали можливість переконатись, що політика нас розділяє…. Наголошуємо, що Українська Православна Церква – поза політикою».
Про засудження «політичного православ’я» і невтручання в політику, а також про негативні наслідки такого втручання Митрополит Володимир наголосив у своїй Доповіді на Архієрейському Соборі РПЦ в Москві 15 червня 2008 р.: «В декабре прошлого года УПЦ провела Собор епископов, на котором был поднят вопрос о политизации церковной жизни и связанных с этим негативных последствиях… Собор осудил так называемое «политическое православие», указав экстремистски настроенным силам внутри нашей Церкви на то, что их деятельность вредит церковным интересам, в том числе усилиям, направленным на преодоление церковного раскола». Стратегічне для національної безпеки питання подолання розколу Митрополит Володимир ставить в залежність від впливу на цей процес політичних сил, які в цьому подоланні не зацікавлені.
Незмінність своєї позиції Митрополит Володимир продемонстрував і у Звернені від 17 січня 2009 р. до делегатів на Помісний Собор РПЦ по обранню нового Патріарха, після смерті патр. Алексія ІІ (Рідігера). «… Ми повинні уникати тих небезпек, що часто переслідують нас на цьому шляху. Головна з них – це політизація церковного життя. Наша Церква дистанціюється від будь-яких політичних сил. Вона принципово засудила так зване «політичне православ’я», представники якого намагаються принести в церковну огорожу певні політичні ідеології та під прикриттям Церкви фактично займатися політичною пропагандою».
Чітко сформульована позиція Церкви у Зверненні від 13.09.2007р. Митрополита Володимира у зв’язку з виборами до Верховної Ради України. «Церква Христова – Царство не від світу цього, вона повинна бути поза політикою, поза боротьбою між партіями, а тому не може закликати суспільство до підтримки якоїсь політичної сили чи політичного діяча».
Незмінність позиції «Церква поза політикою» Митрополит Володимир ще раз повторив у Різдвяному посланні, котре зачитувалось у кожному храмі УПЦ на Різдво 2010 р. «В Новому році, що наступив, перед народом України стоїть відповідальне завдання: ми маємо визначитись із питанням – кому надалі довірити керівництво країною. У зв’язку з цим ще раз підкреслимо, що Церква була і залишається поза політикою…».
Держава та Церква в сучасній Україні
(Рекомендаціі президенту. Архів. Не публікувалось)
1. Статус Української Православної Церкви в Українській державі
Православна Церква — релігійна спільнота, що займає цілком унікальне становище в українському суспільстві.
По-перше, це найчисельніша в Україні релігійна конфесія. По-друге, це єдина церковна структура, що є невід’ємною частиною вселенського Православ’я. По-третє, саме Українська Православна Церква, як пряма спадкоємниця давньої Київської Митрополії, відіграла значну роль у формуванні української культури та глибоко укорінена в історії та сучасному бутті українського народу.
Усе це спонукає нас, перш за все, замислитися над питанням про статус Православної Церкви в сучасній Українській державі. На наше глибоке переконання формувати в Україні інститут так званої державної церковності, в рамках якого одна з конфесій офіційно має статус державної церкви, є недоречним. Державна церковність завжди загрожує Церкві втратою реальної незалежності та повним підпорядкуванням державним структурам.
На сьогодні державна церковність зберігається лише в кількох європейських країнах. Зокрема статус державної мають Англіканська Церква у Великобританії, Православна Церква в Греції, Лютеранська Церква в Данії. В переважній більшості країн церква все ж відділена від держави, хоча при цьому на практиці можуть реалізовуватися різні моделі такого відокремлення.
Отже, наша мета — не здобуття упривілейованого статусу, а євангелізація та уцерковлення сучасного українського суспільства. Юридичний статус має лише допомагати Церкві здійснювати свою місію. Тому Українська Православна Церква обстоює ідею широкої та системної співпраці між Церквою та державою.
2. Сепараційна та кооперативна моделі регулювання відносин між Церквою та державою
У країнах християнської традиції сьогодні існує кілька моделей регулювання державно-церковних відносин. Частина країн розуміє відокремлення церкви від держави як повну сепарацію цих двох інституцій. Наприклад у Франції держава підкреслює свій абсолютно світський характер та відмовляється від будь якої офіційної співпраці з релігійними інституціями. Сполучені Штати Америки також послідовно дотримуються світського характеру держави, але при цьому тут не виключається фінансова підтримка церковних шкіл, існування в збройних силах інституту капеланів, юридичне визнання церковних одружень тощо. Тому таку модель зазвичай звуть поміркованою. Однак в багатьох країнах, незважаючи на відділення церкви від держави реально діє коопераційна модель, яка передбачає тісну співпрацю держави з провідними конфесіями в різних галузях.
Чинне законодавство України в релігійній сфері спирається на традиції франко-американської сепараційної моделі. Втім, міжнародним стандартам у сфері свободи совісті та сучасним потребам українського суспільства більш відповідає коопераційна модель.
Як регулює відносини між Церквою та державою коопераційна модель та які переваги для Церкви та українського суспільства вона може принести?
Особливий статус однієї або кількох релігійних конфесій закріплено у конституціях близько 40 країн світу, серед яких Канада, Федеративна Республіка Німеччини, Італія, Іспанія, Болгарія, Грузія, Вірменія, Литва та Російська Федерація. В усіх цих країнах Церква — не лише «почесне минуле», тобто інституція, що відіграла особливу роль у формуванні культурної традиції нації, але й особливий та наділений суспільною довірою партнер держави у вирішенні багатьох соціальних проблем, зокрема, в освітніх, соціальних та культурних проектах.
Про що свідчить такий статус Церкви або релігійної конфесії? Про її одержавлення або про зрощення релігійних та державних структур? Про недемократичність держави, яка, нібито, бажає обмежити права та суспільний вплив інших релігійних об’єднань? Правове виокремлення релігійної конфесії, що має історичне значення для тої або іншої країни — це певний символічний крок та певні зобов’язання, що свідчать про повагу держави не до того або іншого релігійного лідера або інституції, а радше до духовності власного народу й історії та традиції власної країни.
Глобалізація, що стрімко охоплює сьогодні наш світ, робить нас більш відкритими та толерантними, вчить нас з більшою повагою ставитись до інших культурних та релігійних традицій носіїв інших культурних та релігійних традицій, змінює наші уявлення про культуру Західної, Центральної та Східної Європи. Однак не можна бути відкритим до інших, не будучи собою, без поваги до власної історії та культури, не спираючись на власні духовні традиції. Саме тому особливий статус — це надбання не певної упривілейованої конфесії, а країни і народу в цілому.
Чи може українське суспільство, не спираючись на тисячолітню християнську традицію та без партнерства з історичними Церквами України, які її зберігають, відмовитися від панівної в багатьох частинах світу сьогодні ідеології споживання та перетворитись в суспільство спільного вчинку? На наше глибоке переконання, змінити суспільство сьогодні, запалити його вірою та солідарністю може лише релігійне почуття та християнська етика, що вчить кожного з нас самообмеженню та служінню ближньому. Саме тому партнерські стосунки між Церквою та державою сьогодні, на нашу думку, — не лише данина історії, де Церква посідає почесне місце, але й відповідає актуальному історичному завданню, що стоїть перед нацією: подолати історичні перешкоди та досягти спільного блага через щоденну та жертовну працю кожного.
3. Диференційований статус релігійних організацій
Ми «вправі сподіватися на те, що держава при встановленні своїх відносин з релігійними об'єднаннями зважатиме на кількість їхніх послідовників, їхнє місце у формуванні історичної, культурної й духовної самобутності народу, їхню громадянську позицію».
Україна сьогодні — це країна, де зареєстровані та діють сотні різноманітних релігійних організацій, які в різній мірі укоріненні в українській історії, користуються різним ступенем довіри суспільства та відмінні одна від одної у своєму ставленні до прав та свобод громадян. Тому, на нашу думку, спираючись на історичну традицію, держава має юридично закріпити диференційований статус релігійних організацій, як це має місце у деяких країнах Європейського Союзу, зокрема, в Іспанії.
Для України як поліконфесійної країни, де не існує однієї панівної церкви, доречним виглядає законодавче закріплення трьох основних різновидів релігійних об’єднань: 1) історичні церкви; 2) традиційні церкви та релігії; 3) релігійні спільноти.
Взаємовідношення держави з першою категорією релігійних об’єднань (історичні Церкви) мають будуватися на основі визнання за ними статусу юридичної особи та регулювання стосунків з державою на підставі особливої угоди (конкордату), що матиме силу закону. І саме з цими Церквами Україна — як держава з тисячолітньою християнською традицією — має встановити особливе партнерство у таких сферах, як релігійна освіта в світських учбових закладах, використання, охорона та збереження пам’яток церковної архітектури, спільні соціальні програми, духовне окормлення військовослужбовців тощо.
До другої категорії релігійних об’єднань (традиційні церкви та релігії) мали б увійти об’єднання, що об’єднують значно меншу частину віруючих, але укоріненні в українському суспільстві, сповідують віровчення та етичні засади, що випробувані впродовж певного історичного періоду та свідчать про повагу цих релігійних спільнот до української державності та прав і свобод її громадян. Такі релігійні та церковні спільноти мають у повному обсязі користуватися правоздатністю юридичних осіб. До цієї категорії релігійних об’єднань мають увійти іслам, юдаїзм, а також церковні християнські спільноти, що мають давню історію на теренах України (наприклад, Вірменська апостольська церква, Старообрядницька церква, Лютеранська та Реформатська церкви тощо). Визнаючи суспільно корисний характер цих об’єднань, держава має сприяти їх діяльності, залучаючи їх до спільної праці та здійснюючи моніторинг з метою недопущення та упередження можливих утисків цих об’єднань з боку «церков більшості».
Нарешті, до третьої категорії релігійних об’єднань мають увійти об’єднання віруючих нетрадиційних для України сповідань, надання яким прав юридичної особи, на наш погляд, варто обумовити певним «випробувальним терміном» (не менше 5, а на наш погляд, бажано 10 років) впродовж якого держава та суспільство мали б можливість переконатися в тому, що дана релігійна спільнота поважає суспільну мораль та права і свободи громадян.
З цих позицій ми підтримуємо ініціативу реформування національного законодавства про свободу совісті та віросповідання, з якою на початку цього року виступив Президент України.
4. Здійснення державою та Церквою спільних соціальних програм
Важливою сферою співробітництва держави та Церкви за кооперативної моделі є спільна реалізація соціальних програм, які повністю або частково фінансуються державою та здійснюються за сприяння церковних структур. Бідність та соціальна незахищеність, кричуща відмінність життя меншості, що володіє левовою часткою активів країни, від значної частини народу, що живе на межі злиднів — одна з головних проблем сучасної України. І Церква не може та не має миритися з таким станом справ. Церква «закликає суспільство до справедливого розподілу продуктів праці, за якого багатий підтримує бідного, здоровий — хворого, працездатний — престарілого. Духовне благополуччя і самозбереження суспільства можливі лише в тому разі, коли забезпечення життя, здоров'я і мінімального добробуту всіх громадян вважається безперечним пріоритетом при розподілі матеріальних засобів».
Чим же може розрадити теперішню сумну ситуацію Церква? Її зброя — це слово проповіді та дієве милосердя. Українська Православна Церква та інші традиційні Церкви України могли б значно сприяти реалізації соціальних програм, скерованих на допомогу усім нужденним, незалежно від їх релігійних або політичних поглядів, національного походження тощо. В чому ж унікальність Церкви як партнера держави у реалізації всеукраїнських та регіональних соціальних програм? По-перше, Церква володіє унікальним історичним досвідом благодійності та традиційно опікується знедоленими. По-друге, Церква має унікальний людський потенціал для здійснення благодійності — мільйони християн, які прагнуть брати участь в благодійній роботі та тисячі кліриків і вірних, які вже мають певний досвід благодійності, працюючи у власних громадах. По-третє, і цей чинник також дуже важливий, саме до Церкви масово линуть сьогодні нужденні, шукаючи в ній душевної розради та в прямому сенсі «хліба насущного».
Наостанок, варто зазначити, що активно співпрацюючи з Церквою у реалізації соціальних програм, держава не лише в інтересах суспільства, але й авторитету самої Церкви має виробити ефективні механізми контролю за порядком використання державних асигнувань. Зокрема, здійснюючи такий контроль, держава має стежити за тим, щоби допомога знедоленим здійснювалася не лише ефективно, але й справедливо, тобто в інтересах усіх знедолених, незалежно від їх поглядів у сфері релігії.
За сучасної економічної ситуації важко уявити собі, щоби держава мала змогу системно надавати релігійним спільнотам пряму та масштабну матеріально-фінансову підтримку, як це практикується у Греції, Румунії, Швеції, Данії, ФРН та частково Великобританії. Втім, Українська держава могла би сьогодні застосувати для підтримки Церкви інший ефективний засіб — встановити сприятливий режим оподаткування як безпосередньо для релігійних організацій, так і для жертводавців, які своєю допомогою сприяють їх діяльності.
Запровадження такого режиму оподаткування не варто розглядати як спосіб лобіювання Церквою інтересів близьких до неї підприємців та комерційних структур. Це усталена практика багатьох країн світу, яка дозволяє звільнити жертводавців Церкви або культури від «подвійного податку» та допомогти соціальній діяльності релігійних спільнот. До речі, такий підхід було б варто застосувати і до тих українських благодійників, що фінансують сьогодні культурні проекти, піклуючись про розвиток, дослідження та музеєфікацію української культурної та мистецької спадщини. Звільнення від «подвійного» оподаткування — це не спосіб уникнення суспільної відповідальності бізнесом, а навпаки — конкретизація цієї відповідальності. І тут важливим є те, що за такої системи, людина не лише формально залучається до суспільно важливих проектів через сплату податків, а залучається до благодійності особисто — з власною мотивацією та з більшою відповідальністю, бачачи конкретні результати своїх фінансових відрахувань.
5. Реституція церковного майна
Значним поступом у церковно-державних відносинах могло б стати здійснення державою прозорої реституції майна релігійних організацій, на що ніяк не могли наважитися попередні владні команди. Як правонаступниця УРСР, сучасна українська держава — історичний боржник Церкви, у якої комуністичною владою було примусово націоналізовано все її майно, включно з храмовими будівлями та історичними святинями. Однак до сьогодні практика повернення незаконно націоналізованого у Церкви майна свідчить, що держава не наважується здійснити справжню реституцію, а використовує проблему повернення Церкві майна як інструмент збереження свого впливу на церковне життя. Від такої гріховної практики, що отримала нинішня влада у спадок від своїх попередників, команді нового Президента варто було б відмовитись. Реституцію має бути проголошено на законодавчому рівні, визначивши її терміни та чіткі механізми.
Тим паче, про «правове вирішення питання про повернення церковної власності» є одним з невиконаних зобов’язань нашої держави перед Радою Європи, про що остання постійно нагадує офіційному Києву. Як наголошувалося останнім часом вищими керівниками держави, європейська інтеграція залишається одним з головних пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики України. Однак, якщо це дійсно так, то держава не може ігнорувати проблему реституції та має виробити та законодавчо закріпити законі та прозорі механізми повернення вилученого у Церкви за радянських часів майна.
Крім того, слід опрацювати можливі компенсаційні механізми, які могли б застосовуватись у тих випадках, коли повернення майна релігійним громадам є об’єктивно неможливим. Це могли б бути не лише прямі фінансові компенсації, але й здобуття на пільговій основі земельних ділянок для будівництва нових культових споруд, релігійно-просвітницьких закладів тощо.
6. Співпраця Церкви та держави у сфері освіти
Дуже важливою сферою співпраці держави та Церкви є освіта. Необхідно виробити правові засади викладання у школах усіх рівнів релігійних дисциплін (передбачивши можливість звільнення від вивчення таких учнів на підставі письмового прохання батьків). При цьому введення релігійних дисциплін не може відбуватися напівофіційно, як додатковий та майже «зайвий» у світській школі предмет, що мають вивчати лише абстрактні «бажаючі». Введення у школі такої дисципліни, як основи християнської етики, має відбуватися не в форматі вимушеної поступки релігійним організаціям: «викладайте, якщо це вже вам так хочеться». Ознайомлення з основами етики та історії християнства (або інших релігійних спільнот, де цього зажадають батьки учнів) — це, з одного боку, реалізація законного права громадян, а з іншого — свідчення того, що наше суспільство виходить з пострадянської доби, повертаючись до традиційної духовності та етики.
Надзвичайно актуальним є створення у вищих світських учбових закладах богословських факультетів (або інститутів) та науково-дослідницьких структур. Справою честі, зокрема, для української держави було би створення повноцінних богословських факультетів у складі Національного державного університету ім. Т.Г. Шевченка та Національного університету «Києво-Могилянська академія». Вкрай актуальним для повноцінної підготовки фахівців з низки гуманітарних дисциплін (зокрема філософських, історичних та культурологічних) є введення в якості обов’язкових релігійних богословських дисциплін у вищих навчальних закладах.
Слід розглянути і перспективу створення Церквою – нарівні з іншими недержавними організаціями – середніх та вищих навчальних закладів, які б надавали не лише духовну та богословську, але й світську освіту. На сьогодні державне законодавство не дозволяє релігійним організаціям виступати засновниками таких закладів. Переконаний, що цей недолік законодавства має бути виправлений щонайшвидше.
Співпрацюючи з Церквою у сфері освіти, держава має усвідомлювати, що результатом цієї співпраці має стати об’єднання українського суспільства. Досягти цієї мети можливо лише спираючись на власну духовну та історичну традицію, за умови щоденної та жертовної праці тисяч людей. Держава, підприємці та комерційні структури володіють сьогодні чималими медіа-ресурсами, які теоретично мали б активно сприяти об’єднанню країни та створенню відповідального та солідарного суспільства. Однак дивно, що, не зважаючи на чималі можливості, в сучасній Україні не лише залишається актуальною проблема об’єднання суспільства, але й відчувається брак людей, здатних працювати над цим завданням.
Багатьом з нас відомі імена сучасних науковців, письменників та поетів, митців, журналістів, нарешті релігійних діячів. Але ми практично не бачимо людей, здатних глибоко впливати на українське суспільство. Інтелектуали німують перед сучасними викликами. Мабуть, ми маємо замислитися над формуванням нової вищої школи, яка б стала справжнім осереддям українського інтелектуального життя, подібно до того як осереддям інтелектуального життя України XVII століття стала Києво-Могилянська академія.
Україна — це держава з власним історичним та культурним досвідом, який значно різниться від досвіду інших європейських країн. Тому нам не варто чекати, що школа, співвідносна за своїм об’єднавчим потенціалом з давньою Могилянською, з’явиться на базі цілком світського закладу, професори та студенти якого з упередженістю ставляться до української релігійної традиції. Інтелектуали, що певною мірою нагадують або ж свідомо наслідують секулярну інтелектуальну традицію є в Україні і сьогодні, нерідко маючи професорське звання престижних університетів країни. Але показово, що вони не мають підтримки суспільства, бо останнє без особливої довіри ставиться до їхньої «проповіді». Суспільство відчуває — ідеологія войовничого секуляризму не є легітимною з історичної точки зору. «Нові ліві», що войовничо обстоюють сьогодні секулярний формат державності та культури — це нові утопісти. І небезпека, яку вони становлять, полягає не в загостреному відчутті соціальної справедливості (боротьба за таку — це якраз простір для співпраці Церкви та лівих рухів). Небезпека «нових лівих» у їх войовничому секуляризмі, у намаганнях здійснити демонтаж національної та релігійної свідомості.
Історичне ж завдання, яке стоїть сьогодні перед нацією — це вироблення легітимної з точки зору історії та життєздатної з точки зору проблем сучасності, нової національної ідентичності. І тут в нагоді суспільству має стати науковець та інтелектуал, який однаково вільно володіє як мовою гуманітарних наук, так і мовою богослов’я, на якій впродовж століть говорили інтелектуали України. Виховати таке покоління науковців та дати їм можливість бути почутими в суспільстві – спільне завдання Церкви та держави, які обидві зацікавленні в тому, щоб Україна стала на шлях розвитку, солідарності та об’єднання.
7. Міжконфесійні аспекти партнерства
Пропонований нами перегляд церковно-державних відносин без сумніву потребує на хоча б загальне окреслення сучасних міжконфесійних взаємин в Україні та перспектив їх розвитку.
Україна сьогодні — це багатоконфесійна держава. В країні діє чисельна Українська Греко-Католицька Церква, яка об’єднує мільйони вірян та має більш як 3,5 тисячі релігійних громад . Крім того, паралельно до Української Православної Церкви діють також церковні спільноти православних, що свого часу відокремилися від нашої Церкви та перебувають сьогодні в канонічній ізоляції.
Втім, існування чисельної Греко-Католицької Церкви та паралельних до Української Православної Церкви неканонічних церковних структур значно ускладнює співпрацю держави та Церкви. Виникає питання, а з ким саме має співпрацювати держава — лише з канонічною Православною Церквою, яка є прямою та законною спадкоємницею давньої Київської Митрополії, або ж і зі згаданими вище церковними спільнотами, які також в очах держави мають законний статус?
У стосунках між УГКЦ та Українською Православною Церквою останнім часом спостерігається позитивна динаміка, оскільки час повільно зціляє рани, які були нанесені православним в часи структурного становлення УГКЦ в кінці минулого століття. І хоча наші Церкви поки що мають невеликий досвід співпраці, стосунки між УГКЦ та канонічним Православ’ям повільно рухаються в напрямку більшої толерантності, свідченням чого, зокрема, була присутність представника УПЦ в єпископському сані на урочистостях з приводу інтронізації нового глави УГКЦ.
Ще менш проблематичною для нас є співпраця зі структурами Римсько-Католицької Церкви в Україні, дружнім стосункам з якою активно сприяє досвід спільного пізнання та співпраці, які здобули Православна та Католицькі Церкви в ХХ столітті. Найпроблемнішими для церковного народу та свідомості УПЦ слід визнати стосунки з неканонічними церковними спільнотами, які відійшли від спілкування з Українською Православною Церквою. УПЦ-КП та УАПЦ — це найближчі до канонічного Православ’я церковні групи в Україні, оскільки нас об’єднує спільна православна віра.
Яким чином у новому форматі співпраці мають взаємодіяти держава та ці православні структури та чи можлива співпраця між УПЦ та УПЦ-КП та УАПЦ? Церква та держава, безумовно, мають «відмінну оптику» для розгляду цього питання. Однак, з точки зору держави, ці конфесії є впливовими в суспільстві релігійними структурами, що здійснюють свою діяльність відповідно до чинного законодавства.
В чому ж полягає позиція нашої Церкви у питанні співпраці держави та згаданих релігійних організацій? Залишаємо це питання на розгляд самої держави.
Українська Православна Церква уникає спокуси гордовито замкнутися у власній праведності, відмовляючись спілкуватися зі своїми братами та сестрами через те, що вони або їх нинішні або колишні релігійні керманичі перервали зв'язок зі Вселенським Православ’ям. Канони не дозволяють нам мати євхаристичного спілкування з ними. Однак ми готові до спільних справ милосердя. Це означає, що ми готові спільно з нашими відокремленими братами брати участь у справах дієвого милосердя, зокрема, у благодійних проектах з допомоги знедоленим.
Ми також готові до продовження діалогу любові з тими, хто відокремився, пам’ятаючи, що згідно слів святого апостола Павла, любов «усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить» (1Кор 13:6,7). Ми маємо поставитися до братів, які в різний час відійшли від церковної єдності, відповідально, пам’ятаючи, що найкращий спосіб зцілення ран на тілі Церкви — це готовність прощати та молити Господа, щоби Він покрив наші немочі Своєю благодаттю. Здійснюючи спільні діла милосердя, ми маємо сприймати це як подвійну можливість — можливість творити справи дієвого милосердя та можливість свідчення про повноту благодатного життя Церкви.
На цих же засадах ми маємо будувати співпрацю і з представниками інших християнських конфесій або й інших релігійних традицій. Пам’ятаючи про цю тривкість нашого життя, нам треба не марнувати час, а мудро його використовувати, зважаючи на те, що дні лукаві (див. Еф 5:15,16). Будемо сподіватися, що держава поставиться до наших пропозицій з увагою та порозумінням. Ми відкриті до співпраці на засадах рівності та взаємної відкритості.
Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube!
Читайте нас у Facebook!