Слава Ісусу Христу!
Дорогі співвітчизники-українці!
Подія, яка сьогодні зібрала всіх нас тут, не може відлунюватися в серці кожного інакше, як із глибокою ту́гою та горем. Свідомість нормальної людини просто відмовляється приймати саму можливість факту, що те велике лихо, яке випало на долю українського народу в 1932-33 роках, не було випадковим, спричиненим, приміром, негодою, несприятливими умовами, природнім катаклізмом, епідемією тощо, а лише прорахунком холодного й безжального розуму, байдужого до страждань цілої нації, глухого до ремствування матерів і дитячих сліз. Однак свідчення очевидців, перевірені факти та достовірні історичні дані це підтверджують.
Століттями Україну роздирали на шматки, робили її різні частини чиїмось майновим придатком, базою ресурсів, поневолювали й пригноблювали народ, усіма силами змушуючи забути свою культурну й релігійну самоідентичність, втратити мову, а відтак і саме коріння. Та милістю Великого Бога наш народ завжди знаходив сили для того, щоби вистояти, щоби захистити все, що не лише дороге серцю, а й те, без чого не можна називатись українцем. Апогеєм національно-визвольного руху українства є період радянщини, коли на долю найближчих нам поколінь припали настільки деструктивні за своїми наслідками та втратами випробування, які відносяться до найчорніших сторінок не лише історії України, а й усесвітньої. Мова не лише про Другу Світову війну, а й про жахливий голодомор, що забрав життя мільйонів наших співвітчизників: щонайменше 7 мільйонів – в УРСР і 3 мільйони за межами.
Безумовно, ті неймовірно жахливі події можна назвати не інакше, як актом геноциду українського нації, організованого керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР, іще однією спробою винищити, або хоча би суттєво зменшити кількість волелюбного народу, який у всі часи був ладен померти стоячи, аніж жити на колінах, відірваним від материнської мови, релігії, історії, культури й традицій. Більшість із нас є нащадками тих людей, що пережили ті темні дні, і всі ми, як гурто́м, так і особисто, повинні докласти максимум зусиль в тому, щоби зберегти для нащадків пам’ять про величезну жертву українського народу, тим самим не дозволивши зацікавленим недоброзичливцям приховати, нівелювати, спаплюжити чи спотворити історичні свідчення щодо природи походження та кількості постраждалих від цієї навмисно спричиненої катастрофи!
Але що повинно керувати нами в досягненні цієї мети, що́ змушує нас – українців, щорічно збиратися в різних куточках світу заради цієї трагічної події? Відповідь лише одна – пам’ять! Пам’ять про людей, які поклали життя за Батьківщину, були замучені, заморені голодом, закатовані, відірвані від рідної землі! Ми збираємося для того, щоби сплатити їм данину шани й пам’яті, передавши все це наступним поколінням разом із любов’ю до України, її історії й мови. Зв’язок генерацій є надзвичайно важливим іще тому, що намагається забезпечити нащадкам певні настанови про те, як любити Вітчизну, як зробити її сильнішою та процвітаючою, вчитися робити правильні висновки із життя попередників, думати на перспективу, вміти обирати друзів і партнерів, передусім цураючись тих, хто «славиться» вмінням завдавати «удару в спину». Справедливість цього ми з гіркотою спроможні бачити й сьогодні, коли наш народ веде боротьбу з агресором, який своєю головною зброєю зробив підступність, дезінформацію, наклеп та провокацію.
Дорогі друзі! Настав час зробити висновки з подій минулого, адже маємо що берегти для майбутнього. І шануючи пам’ять тих із нас, хто став жертвою трагедії голодомору, подякуймо Богові за те, що Він своєю ласкою береже Україну й до сьогодні, даючи нам змогу бути господарями чудової землі, сповненої всіляких достатків, і все, що нам треба зробити – це слідувати вищим принципам Божої справедливості, зробити себе кращими заради добробуту власних дітей, щоби передати в їх руки розквітлу Україну!
Нехай усіх нас береже Господь!
Слава Богові та Україні!
+ОЛЕКСАНДР
Митрополит Переяславський і Вишневський,
Керуючий Переяславсько-Вишневською єпархією
Православної Церкви України
24.11.2019