Слово-проповідь на Молебні за єдність християн

Слова, доповіді, звернення

Київ, храм свт. Василія Великого, 26.01.2020 р.

Ваше Блаженство!

Високодостойне зібрання!

Христос посеред нас! І є, і буде!

Слово-проповідь на Молебні за єдність християнЯ радий що маю сьогодні нагоду, згідно Вашого запрошення, взяти участь у Молебні за єдність християн, яка так сьогодні необхідна всім нам, хто стоїть перед викликами сучасності. Темою роздумів і гаслом Екуменічного Тижня визначено бути словам з Діянь Апостолів: «Будьмо милосердні» (Дії. 28:2). Окрім вказаного в Діяннях, слова ці багаторазово зустрічаються в Святому Письмі і є, для нас, християн, особливо важливими і я б сказав програмними. Вони звучать з уст Самого Спасителя, як заклик до богоуподібнення: «Будьте милосердні, як Отець ваш милосердний» (Лук. 6:36).

Дякую за можливість поділитися своїми думками на цю тему.

Я достатньо далекий від того щоб гарно розумітися на «великій католицькій політиці». Але навіть мені, сторонньому спостерігачеві, впадає в око дискусія, яка зараз точиться навколо поняття католицької ідентичності. Був час, коли останню вбачали у латиномовній месі. Сьогодні дехто вбачає католицьку ідентичність у культурних символах та традиціях. До прикладу, у целібаті католицького духовенства… Я не зовсім компетентний і не зачіпатиму цих тем, а зупинюся на геніальній, на мій погляд, ідеї нинішнього Римського понтифіка — Святішого Отця Франциска: зробити основою сучасної католицької ідентичності не ті або інші релігійні цінності, інститути або символи, а… християнську любов.

Темою нашої молитовної зустрічі сьогодні є слова з Книги Діянь святих апостолів: «Будьмо милосердні» (28, 2). Але що́ таке милосердя? У Євангелії від Матвія з уст Господа лунають відомі слова: «Я милости хочу, а не жертви». Ці слова належать старозавітному пророку Іосії. А жертва, про яку тут йдеться, це частина старозавітного ритуалу — жертва всепалення, коли жертовна тварина після певних ритуальних дій спалювалася на жертовнику. «Я хочу милості, а не жертви» — каже Я́хве. Переклад «милість» правильний, але не єдиний можливий. Єврейське хе́сед — це ще «прив’язаність» або «любов». Інший можливий переклад — «самовіддача». Частіше за все у Біблії хе́сед перекладається як «любов». Але йдеться не про «закоханість» або «наплив почуттів», а, скоріше про «взаємну прив’язаність особистостей одна до одної».

Людина схильна до ритуалу. До того ж ми схильні розуміти останній як певну ритуально-магічну дію. Але Бог очікує від кожного з нас іншого — любові та самовіддачі, без чого неможлива будь-яка зустріч лицем до лиця. Таким чином «милосердя» це зустріч, яка відкриває нам очі не лише на буття іншого, а на те, що цей інший, так само, як і ми є особистістю… Етимологія слова «ненавиджу» вказує на те, що ми «не бачимо» людину, до якої у нас відсутня любов. Тут відсутня зустріч. Ми — «не бачимо», «не ви́дімо», так би мовити, не визнаємо буття іншого — незалежно від того хто є цим іншим — Бог або подібна нам людина. А вияв любові чи милосердя — це вже зовсім інша ситуація. Побачивши іншого, упізнавши у ньому особистість, ставши з ним лице до лиця, — ми вже не можемо зберігати байдужність, ми відчуваємо прив’язаність, відчуваємо, що наше буття вже певним чином інтегроване до буття іншого.

***

Впродовж століть християни не раз намагалися визначити для себе «найголовніше» у християнстві. Хибних відповідей тут було чимало. До того ж чимало таких відповідей були певним чином пов’язані з конфесійною приналежністю. У своєму творі «Коротка повість про Антихриста» Володимир Соловйов описує всехристиянський «собор». Останнє слово я беру у лапки, бо з сюжету «Повісті» нам відомо, що це зібрання скликане Антихристом. Мета останнього — спокусити християн і змусити їх визнати легітимність своєї влади. «Християни! Скажіть мені, що для вас найдорожче у християнстві?» — промовляє на «соборі» Антихрист. І пропонує три відповіді, які на його думку, спокусять більшість християн.

Найголовніше у християнстві — це «пам’ятки літургічної давнини» — каже Антихрист, спокушуючи православних. Найголовніше у християнстві — це «особиста певність в істині та вільне дослідження Писання» — каже він протестантам. Найголовніше у християнстві — «це духовний авторитет ієрархії», спокушає Антихрист католиків.

Володимир Соловйов притримувався, як би зараз висловилися, екуменічних поглядів. Тому описаний ним собор з одного боку є собором «розбійницьким», тобто лже-собором, а з іншого — собором, на якому відбулося правдиве об’єднання правдивих християн. Об’єднання християн можливе — пророкує Соловйов. Але не у форматі офіціозу, а у форматі спільного сповідання віри «святим залишком». Таке об’єднання і відбувається, коли християни, присутні на соборі, відкидають улесливі для їх конфесійної свідомості пропозиції Антихриста.

«Найдорожчим у християнстві для нас є Сам Христос» — відповідає улеснику православний старець Іоан. І на основі цього «малого сповідання віри» і відбувається у Соловйова правдивий вселенський собор.

«Найдорожчим у християнстві для нас є Сам Христос». Ці ж слова співзвучні й світогляду нинішнього Римського понтифіка — Святішого Отця Франциска. Який, певно, міг би додати до них: «Найдорожчим у християнстві для нас є Сам Христос та Його милосердя»…

Ми живемо у добу, коли вчинки людини масштабу Папи стають відомі переважно завдяки медіа. Неминуче породжуючи у нас питання — з чим ми маємо справу? З правдивим образом людини або з її медіа-проекцією?.. У нашому — медійному — світі доволі важко розрізнити справжнє від удаваного. Але вчинки Святішого Отця настільки проникнуті енергією любові та милосердя, що наше серце безпомилково відчуває, що це — справжнє.

Меседж Папи Франциска — це певний виклик для нас, православних. І виклик взагалі для усіх християн на цій планеті. Святіший Отець фактично пропонує нам нову — універсальну — християнську ідентичність. Ідентичність, яка базується не на конфесійних «скарбах», а на дієвій євангельській любові... «Ідентичність любові» не заперечує інших, «малих» ідентичностей. Ми можемо і маємо лишатися собою, зберігати вірність догматичній або канонічній традиції власної Церкви, можемо і маємо зберігати свою помісну пам'ять. Але культурна традиція та догматичні формулювання можуть розділяти. А об’єднати нас, — таких різних, і не схожих один на одного — може лише найдорожча перлина християнства, тобто Сам Христос.

Церковна Україна сьогодні розділена. Ми плекаємо власні ідентичності. Ідентичності, які, на жаль, часто формуються за конфесійною, а не євангельською ознакою. І це сумно — сумно, бо віддаючи́ перевагу другорядному, ми часом втрачаємо себе як християн.

Хто я? Що робить мене собою? Кожен з нас може дати десяток різних відповідей на це питання. Я можу ототожнювати себе з різними спільнотами, до яких належу — країною, нацією, політичними однодумцями, конфесією або ж юрисдикцією. Але, щоби бути кимось - я маю бути перш за все бути собою. А чи здатен я бути собою сам по собі, тобто без Бога та без ближнього?

Людська особистість може відбутися лише у стані спілкування, через жертовну відкритість Богові та іншим людям — свідчить «богослов’я спілкування». Але все це відомо нам ще з Євангелії. «Спочатку було Слово. І Слово було до (πρός) Бога», — свідчить євангеліст Іоан. Аби бути особистістю, ми маємо бути відкриті до іншого. Існувати у відкритості та русі до іншої особистості. В цьому і полягає головний меседж Папи Франциска. Він закликає нас наново відкрити євангельську любов та милосердя. Закликає нас побачити в іншій людині — часто людині іншої культури та поглядів — нашого ближнього, тобто людину, якій потрібна наші співчуття та поміч.

Милосердя об’єднує. Воно об’єднує нас з Богом та ближнім. «Немає кращої проповіді Христового Євангелія, як милосердя і допомога вбогим та потребуючим незалежно від того, ким вони є» — зауважив у своїй проповіді Блаженніший Святослав 17 грудня минулого року, коли Церква відзначала День бідного. Припали мені до серця й інші слова, з тієї проповіді: «Милосердя робить християн християнами. Тому парафія, яка не має соціального служіння, починає завмирати, а та спільнота, котра цим активно займається, навпаки, — оживати».

«Милосердя робить християн християнами». Цій самій істині, але дещо іншими словами, вчив мене й ієрарх, якого я вважаю і завжди вважатиму своїм аввою та вчителем — Блаженніший Митрополит Володимир. Саме його слова я б і хотів процитувати на завершення моєї нинішньої проповіді: «Православ’я глибоко шанує традицію. Але вище традиції воно ставить Христа і Його Євангеліє. Той, хто не любить Євангеліє, хто не схилив у ньому свої серце, очі, голову, той не прийшов ще до повноти християнського життя».

Схилімо ж свої очі та серце у Євангеліє — побачимо ближнього та його потреби. І нехай Милосердний Господь навчить кожного з нас, як найкраще творити добро.

Любов та милосердя Христові нехай перебувають з усіма нами!

+ ОЛЕКСАНДР,

Митрополит Переяславський і Вишневський

Заступник Голови Синодальної Комісії з міжхристиянських відносин ПЦУ

Перегляди: 1203
Друк