Можна припустити, що у раю була поезія. Але дуже сумнівно, що там могла мати місце драма, адже вона виникає лише у ситуації, коли є розділення. Для жесту потрібна відстань, а для драматичної ситуації – відчуження, протистояння, конфлікт. Нічого цього у раю не було. Усе це ввійшло у життя людини в результаті гріхопадіння. Сучасний світ постійно говорить про об’єднання і постійно намагається об’єднатися, а сучасні технології, переш за все телебачення та Інтернет, активно світові у цьому намагаються сприяти. Агресія та війна – це погано, а мир і співробітництво нації – це добре. Здавалося, що заперечити ці твердження і істини – неможливо, але от в чому парадокс: він полягає в тому, що ані сучасні технології, ані новітні наукові відкриття, що перевертають наші уявлення про світ, не здатні змусити людство отямитися і припинити насильство. З квітня 2014 року триває збройний конфлікт на Сході України. Він, нібито, має локальне значення, але чимало аналітиків вважає його передвісником більш глобального зіткнення. Не варто забувати і про інше: конфліктів, подібних до війни на Донбасі, у сучасному світі, на жаль, біля чотирьох десятків. Насильство увійшло до плоті та крові людини. У сучасному світі, так же само як і тисяча або сотні років тому, панує розділення, відчуження та насильство, яке вони породжують. Люди постійно говорять про об’єднання, наша політична мова рясніє словами, які мали б свідчити про зближення та інтеграцію, про співдружність, про співтовариство, союз, блок. Явища, які позначаються цими словами, часто навпаки несуть у собі енергію розділення. Народ змагається з народом, клас з класом, корпорація з корпорацією. Дух розділення проник навіть до такої базової суспільної структури, як родина. Найбільшу загрозу втім розділення несе особистості. Ми звикли вважати наше «Я» цілісним. Ми звикли, що наше «Я» – єдине, але чи завжди це так? Масова культура, зрештою, відчужує людей від особистого досвіду і ще більше збільшує їх духовне розділення один від одного, від дійсності, від самих себе.
Час змінився, модернізувалися технології відчуження. Відтепер радіо слухають переважно за кермом, аби не заснути, а наші смартфони рясніють додатками для відокремлення від дійсності. Хочете делікатно позбутися друзів, – спілкуйтеся з ними у месенджері. Боїтеся зустрітися з реальністю, – беріть із собою на прогулянку смартфон і фіксуйте оточуючий світ на камеру. Фіксуючи реальність на камеру у телефоні, ми перетворюємо справжню живу реальність у цифрове зображення, і непомітно для самих себе ізолюємося від реальності. Так же само ми діємо у соціальних мережах, де наше ім’я нерідко витісняє нікнейм або мережеве ім’я, яке дозволяє нам ідентифікувати себе у електронному світі. Давно вже зрозуміло, що знайомі нам люди у реальності зовсім інші, аніж можна їх собі уявити, переглядаючи акант у Фейсбуці або Інстаграм. Саме так, розділення сягнуло аж до нашого «Я». Мене відокремлюють від мене самого.
У світі панує розділення. А ось Церква – це те місце, де розділення долається, це спосіб та модель подолання цього розділення. У Церкві людина має подолати і реально долає розділення. Єдиний спосіб подолати розділення – це Таїнство Пресвятої Євхаристії. Христос виглядав так само, як і більшість його сучасників: говорив тією ж мовою, а Його образи здебільшого були зрозумілі слухачам. Але чи прийняло людство дар Христа? Чи зрозуміло і засвоїло Його мову, запропонований Ним новий спосіб мислення і життя? У чому є головний меседж Христа? Кажучи стисло, – це заклик до любові. Любов Бога засвідчена жертвою Сина. Бог любить і чекає, що ми зможемо відповісти на Його любов. Христос приніс людству єдність. «Я і Отець – єдині», – каже Він. Отець і Син – єдині, бо люблять. Вони єдині, бо їх урухомлює любов. Вони єдині, бо любов робить Сина абсолютно відкритим Отцеві, а Отця – Сину. І саме до цієї надприродної єдності закликає нас Христос, заповідаючи перебувати у Його любові. Дар любові набагато важчий для сприйняття, ніж дар мови та знання майбутнього. Мову, зрештою, можна вивчити, а любов – це квітка, яка цвіте лише під сонцем свободи. Любов є неможливою без свободи. А свобода втрачає свій сенс без любові. Не можна змусити полюбити, не можна силоміць отримати дар любові. І саме ця уразливість любові може пояснити парадокс розділення, може пояснити, чому розділення існує і після Христа і чому воно досі панує в нашому світі, і, навіть, проникло в наше життя, в життя церковне. Христос запропонував людству принципово новий спосіб існування – єдність у любові. Але це не була лишень пропозиція, Христос залишив нам, так би мовити, діючу модель такої єдності – святу Євхаристію, де кожен може знайти єдність з Богом та ближнім через Причастя Тіла і Крові Христа. Небо лишає людині свободу вибору. По-перше, Бог нікого не змушує до участі у своїй таємничій трапезі. Згадаймо євангельську притчу про весільний бенкет, яка описана у двадцять другій главі Євангелія від Матвія. «Приходьте на весілля», – закликає цар, який тут уособлює Бога. Але його запрошення ігнорують, ніхто не звернув на це уваги, і всі розійшлися: один повернувся до роботи в полі, другий – до інших справ. По-друге, навіть якщо ми, образно кажучи, з’явилися на бенкет і беремо участь у Таїнстві, – це не гарантує нам, що ми увійдемо у єдність з Богом. «Ти причастився на землі, а на небі залишився таким, що не причастився», – так говорив преподобний Серафим Саровський. І в цьому засаднича відмінність між магією та християнством, де правильно звершене Таїнство зовсім не гарантує освячення. Любов може не відбутися, а, отже, Бог, Який наділив нас свободою, ризикує ніколи не дочекатися від нас справжньої любові. Але Бог йде на цей ризик, бо лишень так, через любов у свободі, людина насправді може долучитися до боголюдства.
Митрополит Переяславський і Вишневський Олександр